Розділ 65 Третє яйце

Усі мовчали.

Слова Другого зависли в повітрі важкими, мов камінь.

— Він прокинувся раніше за нас...

Емілі повільно перевела погляд із Другого на Першого.

— Ви... ніколи не шукали його?

Перший дракон гірко всміхнувся.

— Шукали.

Його голос став тихішим.

— Тисячі років.

— Ми знаходили лише сліди.

Нове видіння народилося саме собою.

Троє драконячих яєць лежали поруч.

Перше — золоте.

Друге — чорне.

Третє...

Не мало кольору.

Воно було прозорим.

Наче зробленим зі скла.

І всередині нього...

Нічого не було видно.

Потім шкаралупа вкрилася тріщинами.

Не зовні.

Зсередини.

Ніби хтось...

Виривався назовні.

У наступну мить яйце розлетілося на друзки.

Та істоту, що була всередині, ніхто так і не побачив.

Залишилися лише маленькі сліди лап, що губилися в білому тумані.

— Ми були дітьми.

Тихо сказав Перший.

— Ми кликали його.

— Шукали.

— Плакали.

Другий мовчки дивився в землю.

— Але...

Він...

Не відповідав.

— Хто він?

Запитав Джеймс.

Перший дракон повільно похитав головою.

— Ми не знаємо навіть його імені.

— Ми називали його Братом.

— Бо іншого слова тоді ще не існувало.

Чоловік у чорному несподівано засміявся.

Гірко.

Без радості.

— А знаєте...

Що найстрашніше?

Усі подивилися на нього.

— За тисячу років я перерив кожну бібліотеку.

Кожен храм.

Кожну гробницю.

Я прочитав усе, що залишилося від стародавніх цивілізацій.

Він повільно підняв очі.

— І жодного разу...

Не знайшов згадки про третє яйце.

Наче...

Хтось навмисно стер його з історії.

Хранителька різко зблідла.

— Це неможливо...

— Чому?

Вона подивилася на Емілі.

— Бо пам'ять світу...

Не можна стерти.

Можна знищити книги.

Спалити храми.

Убити свідків.

Але сам світ...

Пам'ятає.

Якщо він забув...

Значить...

Йому наказали забути.

Емілі відчула, як по шкірі пробіг мороз.

— Світу...

Можна наказати?

Перший дракон відповів не одразу.

— Лише тому...

Хто стояв біля його народження.

Раптом бездонний розлом почав змінюватися.

Чорна Порожнеча більше не була нерухомою.

На її поверхні пішли кола.

Наче це була вода.

З глибини почав підніматися звук.

Не ревіння.

Не крик.

Швидше...

Чийсь сміх.

Тихий.

Дитячий.

Від нього кров холонула в жилах.

Емілі інстинктивно зробила крок назад.

— Це...

Дитина?

Другий повільно похитав головою.

Його обличчя стало абсолютно білим.

— Ні...

Прошепотів він.

— Він завжди...

Так сміявся...

Коли брехав.

Порожнеча раптом перестала бути чорною.

У її центрі спалахнуло срібне світло.

Потім друге.

Третє.

Воно складалося у величезне око.

Око, яке було більше за гори.

Воно повільно розплющилося.

І подивилося...

Просто на Емілі.

Не на драконів.

Не на Джеймса.

Саме на неї.

У голові Емілі пролунав голос.

Спокійний.

Майже лагідний.

— Нарешті...

Вона здригнулася.

Голос не лунав у повітрі.

Він звучав...

У її пам'яті.

Наче вона вже чула його колись.

Дуже давно.

— Я знав...

— Що ти мене знайдеш першою.

Емілі зблідла.

Її губи ледь ворухнулися.

— Хто...

Ти?

Око повільно примружилося.

І...

Усміхнулося.

Хранителька, побачивши це, впала на коліна.

Перший дракон різко розправив крила.

Другий відступив на крок.

А чоловік у чорному тихо прошепотів:

— Тепер я зрозумів...

— Ми весь цей час воювали не з тим ворогом.