Розділ 64 Перші до світу

Ніхто не вимовив жодного слова.

Лише золоте світло від крил Першого дракона розтікалося над Проміжком, повільно торкаючись руїн, дерев і облич тих, хто ще залишався живим.

Емілі не відводила від нього погляду.

— Якщо...

Вона насилу знайшла голос.

— Якщо ви не створили світ...

То хто створив?

Перший дракон мовчав так довго, що здалося, ніби він не відповість.

Нарешті він заговорив.

— Ми не знаємо.

Емілі здивовано насупилася.

— Як це... не знаєте?

— Коли ми відкрили очі вперше...

Світ уже існував.

Перед ними виникло нове видіння.

Не було ні сонця.

Ні неба.

Ні моря.

Лише нескінченний білий простір.

У ньому лежали два величезні яйця.

Одне світилося золотом.

Друге було чорним, немов обсидіан.

Навколо панувала абсолютна тиша.

Потім...

На білому просторі з'явилася тріщина.

Вона пройшла крізь саме світло.

Золоте яйце здригнулося.

За ним — чорне.

За кілька митей шкаралупа почала розсипатися.

З неї вийшли два дракончики.

Маленькі.

Зовсім беззахисні.

Вони озирнулися навколо.

І не побачили нікого.

Жодної живої істоти.

Лише безмежний світ.

— Ми були самі.

Тихо сказав Перший.

— І думали, що так буде завжди.

Два дракони росли разом.

Вчилися літати.

Досліджували океани.

Торкалися гірських вершин.

Створювали річки, ліси й долини не тому, що були богами.

А тому, що хотіли, аби світ був красивішим.

Вони сперечалися.

Сміялися.

Гралися.

Перший випадково підпалив цілий ліс.

Другий ще сотню років кепкував із нього через це.

Емілі мимоволі усміхнулася.

Їй було важко уявити величного золотого дракона таким.

Живим.

Звичайним.

— А потім...

Перший дракон опустив голову.

— Ми знайшли їх.

У долині біля річки бігли люди.

Маленькі.

Тендітні.

Вони ще не вміли будувати великі міста.

Полювали.

Співали біля багать.

Тримали дітей на руках.

Перший і Другий довго спостерігали за ними.

Не втручаючись.

Одного разу маленька дівчинка побачила золотого дракона.

Вона не втекла.

Лише простягнула йому польову квітку.

Перший обережно взяв її кінчиком кігтя.

Другий тихо засміявся.

— Відтоді все й почалося.

Минали століття.

Люди ставали сильнішими.

Будували міста.

Навчалися магії.

І весь цей час два дракони залишалися поруч.

Не правили.

Не наказували.

Лише допомагали.

Інколи.

Коли їх про це просили.

— Ми ніколи не хотіли, щоб нам поклонялися.

Тихо сказав Другий.

— Але люди...

Люблять...

Створювати богів.

Емілі подивилася на чоловіка у чорному.

— То виходить...

Усі легенди були неправдивими?

— Не всі.

Відповів він.

— Легенди ніколи не брешуть повністю.

Вони лише забувають половину історії.

Перший дракон знову подивився на бездонний розлом.

Його погляд став серйозним.

— Є ще дещо.

Емілі відчула, як холод пробіг спиною.

— Що?

Він повільно вдихнув.

— Коли ми вилупилися...

— Одне яйце вже було розбитим.

Запала тиша.

— Що?..

Прошепотіла Хранителька.

Перший повільно кивнув.

— Нас мало бути троє.

Над Проміжком запанувала така тиша, що було чути лише потріскування уламків каменю.

Другий повільно заплющив очі.

І вперше за всю історію...

На його обличчі з'явився страх.

— Він...

Прокинувся...

Раніше за нас.