Розділ 63 Коли падають кайдани

Звук був тихим.

Майже нечутним.

Але його вистачило, щоб кожен підняв голову.

Останній срібний ланцюг...

Тріщав.

Повільно.

Наче сам не хотів відпускати того, кого стримував ціле тисячоліття.

Перший дракон не рухався.

Він лише дивився в небо.

На уламки власної в'язниці.

На світ, який давно перестав бути таким, яким він його пам'ятав.

— Тисяча років...

Прошепотів він.

— Я боявся не темниці.

— Я боявся того, що, коли вийду...

Його голос став тихішим.

— Уже не буде кого захищати.

Емілі відчула, як стислося серце.

— Ми є.

Тихо сказала вона.

Дракон подивився на неї.

І вперше за довгий час...

Усміхнувся.

Тріщина на ланцюгу стала більшою.

Срібло почало осипатися пилом.

Золоте світло виривалося назовні дедалі сильніше.

Земля тремтіла.

Повітря було наповнене магією.

Такою давньою, що навіть Хранителька опустила голову.

— Я ніколи...

Не думала, що побачу цей день.

Чоловік у чорному все ще стояв навколішки.

Темрява повільно залишала його тіло.

Разом із нею...

Його волосся починало світлішати.

Наче сама Безодня забирала із собою все, чим позначила його.

Другий мовчки дивився на нього.

— Ти можеш...

Відпустити її.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Не можу.

— Чому?

— Бо вже не знаю...

Де закінчується вона...

І починаюся я.

Раптом Проміжок здригнувся.

Так сильно, що всі втратили рівновагу.

З-під землі почав підійматися густий чорний туман.

Але цього разу...

Він не належав чоловікові.

Не належав Другому.

І навіть не належав Безодні.

Хранителька різко зблідла.

— Ні...

Прошепотіла вона.

— Цього не може бути.

Аерон насилу підвівся.

— Що сталося?

Вона повільно похитала головою.

— Ми помилилися.

Усі.

Емілі насупилася.

— Про що ти?

Хранителька дивилася на туман із жахом.

— Ми думали...

Що Безодня — це істота.

Або магія.

Вона заплющила очі.

— Але це лише...

Двері.

Чорний туман розступився.

Під землею повільно відкривалася бездонна прірва.

З неї не виривалося світло.

Не виривалася темрява.

Там...

Не було нічого.

Абсолютно нічого.

Емілі дивилася вниз.

І відчула дивне бажання.

Стрибнути.

Закінчити все.

Зникнути.

Без болю.

Без страху.

Без спогадів.

— Не слухайте її!

Закричав Другий.

Його голос уперше був сповнений паніки.

— Не дивіться вниз!

Каель різко відвернув голову.

Джеймс силоміць розвернув Емілі до себе.

— Не смій.

Його руки тремтіли.

— Дивись тільки на мене.

Емілі насилу відірвала погляд від провалля.

І лише тоді зрозуміла...

Що плаче.

Хоч навіть не пам'ятає, коли почала.

— Це...

Не Безодня.

Тихо сказав Другий.

— Це...

Порожнеча.

Він дивився вниз так, ніби вперше за багато тисячоліть відчував справжній страх.

— Я теж...

Боявся її...

Завжди.

Емілі подивилася на нього.

— Але ж усі казали...

Що це ти її створив.

Другий сумно всміхнувся.

— Ні.

Я лише...

Не зміг...

Закрити двері.

У цей момент останній срібний ланцюг не витримав.

З оглушливим дзвоном він розлетівся на тисячі уламків.

Перший дракон нарешті був вільний.

Його тіло спалахнуло золотим полум'ям.

Крила розкрилися на всю ширину.

Світло накрило весь Проміжок.

Безликі завмерли.

Туман відступив.

Навіть Порожнеча ніби здригнулася.

Перший дракон повільно здійнявся над землею.

Вільний.

Уперше за тисячу років.

Та замість радості на його обличчі була лише рішучість.

Він подивився на Емілі.

Потім на Другого.

І тихо промовив:

— Тепер настав час сказати вам правду.

— Я не створював цей світ.

— І Другий теж.

— Ми лише...

Останні його хранителі.

Після цих слів усе, у що вони вірили до цього моменту, знову почало руйнуватися.