Розділ 61 Ціна світла

Ніхто не насмілювався поворухнутися.

Другий стояв навпроти Емілі.

Їх розділяв лише один крок.

Навколо панувала неприродна тиша. Навіть вітер ніби перестав дихати, боячись зруйнувати цю мить.

У чорних очах Другого ще тремтіла крихітна золота іскра.

Ледь помітна.

Але справжня.

Чоловік у чорному повільно стиснув кулаки.

— Не слухай її.

Його голос уже не був спокійним.

У ньому вперше прозвучала тривога.

— Вона не знає, про що говорить.

Другий не відповів.

— Вони зроблять із тобою те саме.

Знову.

Поклонятимуться, коли їм буде вигідно.

Боятимуться, коли перестануть розуміти.

А потім...

Зрадять.

Як завжди.

Емілі уважно дивилася на нього.

І раптом зрозуміла.

Він говорив не лише до Другого.

Він говорив...

До самого себе.

— Можливо.

Тихо сказала вона.

Чоловік у чорному здивовано подивився на неї.

— Люди справді часто помиляються.

Зраджують.

Бояться.

Роблять боляче.

Вона зробила ще один крок.

— Але вони також уміють любити.

Прощати.

Змінюватися.

— Брехня.

Різко відповів він.

— Ні.

Емілі похитала головою.

— Якби це було брехнею...

Твій батько не пробачив би тебе.

Запала тиша.

Ці слова влучили в ціль.

Чоловік завмер.

Його обличчя на мить втратило звичну холодність.

Другий повільно повернув голову до нього.

— Він...

Пробачив?

Тихо запитав він.

Чоловік не відповів.

— Так.

Сказав Перший дракон.

— Я почув його слова.

— І почув відповідь.

Другий мовчав.

Його погляд став дивним.

Ніби він намагався пригадати щось давно забуте.

Раптом один із Безликих впав на коліна.

За ним другий.

Третій.

Їхні тіла почали вкриватися золотими тріщинами.

Чорний дим повільно залишав їх.

З-під темряви проступали людські обличчя.

Перелякані.

Виснажені.

Живі.

Хранителька не стримала сліз.

— Вони повертаються...

Прошепотіла вона.

— Вони ще можуть повернутися...

Та саме в цю мить небо розітнув пронизливий крик.

Чоловік у чорному різко схопився за голову.

Його тіло здригнулося.

Чорна магія, яка стільки часу слухалася його, раптом вийшла з-під контролю.

Вона виривалася з нього потужними хвилями.

Наче жива.

— Ні...

Прошепотів він.

— Не зараз...

Темрява обвила його руки.

Шию.

Обличчя.

Вона більше не підкорялася йому.

Вона пожирала його.

Другий подивився на нього.

Уперше...

Без ненависті.

Лише з сумом.

— Ти...

Віддав їй...

Занадто багато...

Чоловік опустився на коліна.

Його дихання стало уривчастим.

— Я...

Хотів...

Лише...

Виправити...

Помилку...

— І сам...

Став її частиною.

Тихо закінчив Другий.

Емілі зробила крок уперед.

Джеймс одразу схопив її за руку.

— Не треба.

Вона подивилася на нього.

— Якщо ми можемо врятувати ще одну людину...

Хіба не повинні спробувати?

Джеймс мовчав.

Потім повільно відпустив її руку.

Він не погоджувався.

Але довіряв їй.

І цього разу...

Це було важливіше.

Емілі опустилася навколішки поруч із чоловіком у чорному.

Він ледве підняв голову.

— Чому?..

Запитав він.

— Після всього...

Що я зробив...

Вона сумно всміхнулася.

— Бо колись...

Хтось теж не відмовився від мене.

Чоловік заплющив очі.

І вперше за тисячу років...

Заплакав.

Не від болю.

Не від страху.

А від усвідомлення того, що навіть після всього скоєного хтось простягнув йому руку, не вимагаючи нічого навзаєм.

І саме тоді над Проміжком пролунав глухий гуркіт.

Усі підняли голови.

Останній срібний ланцюг, що стримував Першого дракона, почав повільно тріскатися.

Фінальна битва лише починалася.