Розділ 61 Ціна світла

Після слів чоловіка у чорному запала тиша.

Навіть Другий перестав рухатися.

Його величезні крила застигли серед темного неба.

Наче весь світ завмер, очікуючи...

Що буде далі.

Перший дракон повільно видихнув.

— Брате...

Його голос був тихим.

Таким тихим, що Емілі ледве його почула.

— Поглянь на мене.

Другий не відповів.

Лише повільно схилив голову.

— Я пам'ятаю той день.

— Пам'ятаю, як люди почали боятися тебе.

— Пам'ятаю, як мовчав.

Запала довга тиша.

— Я мав стати поруч.

— Але не став.

Емілі здивовано підняла голову.

Перший дракон...

Вибачався.

Перед тим, кого всі називали породженням Безодні.

Другий повільно розправив крила.

Його голос прозвучав уперше.

Він був дивним.

Ніби говорили тисячі людей одночасно.

Чоловіки.

Жінки.

Діти.

Старі.

— Запізно...

Одне слово.

І від нього небо здригнулося.

— Ти прийшов...

Коли від мене...

Уже нічого...

Не залишилося...

Темрява навколо нього почала густішати.

— Вони...

Називали мене...

Чудовиськом...

Ще до того...

Як я ним став...

Емілі слухала.

І раптом зрозуміла.

Ніхто...

Ніхто ніколи не питав Другого, що він відчував.

Усі лише розповідали, ким він був.

Чудовиськом.

Безоднею.

Темрявою.

Але ніхто не замислився...

Чому.

— Це неправда!

Вигукнула Емілі.

Усі обернулися до неї.

Вона дивилася просто на Другого.

— Ти не народився чудовиськом!

Темрява завмерла.

— Тебе...

Зробили ним.

Чоловік у чорному різко повернув голову.

— Емілі...

Не треба...

Та вона вже зробила крок уперед.

— Якщо весь світ ненавидить одну людину...

Дуже довго...

То одного дня...

Вона починає вірити, що справді заслуговує цієї ненависті.

Другий мовчав.

Його чорні очі не відривалися від неї.

— Але це не означає...

Що так і є.

Раптом Безликі почали зупинятися.

Один.

Другий.

Десятий.

Сотні істот повільно завмерли.

Наче більше не чули наказів.

Хранителька широко розплющила очі.

— Вона...

Впливає на нього...

Другий зробив крок.

Потім ще один.

Його величезне тіло почало зменшуватися.

Крила розчинялися.

Корона осипалася чорним попелом.

За кілька секунд перед ними вже стояв...

Чоловік.

Високий.

Темноволосий.

У чорному одязі.

Він виглядав майже звичайним.

Якби не очі.

Абсолютно чорні.

Такі самі, як ніч.

Він повільно підійшов до Емілі.

Ніхто не наважився його зупинити.

Джеймс міцніше стиснув меч.

Але не напав.

Другий зупинився зовсім поруч.

Подивився на Емілі.

— Ти...

Не боїшся мене?

Запитав він.

Емілі чесно відповіла:

— Боюся.

Він ледь схилив голову.

— Тоді...

Чому не тікаєш?

Вона мовчала кілька секунд.

Потім тихо сказала:

— Бо мені здається...

Ти все життя хотів, щоб хоч хтось залишився.

Після цих слів Другий заплющив очі.

Повільно.

Наче вони завдали йому більшого болю, ніж будь-яка зброя.

Коли він знову відкрив їх...

У чорних зіницях уперше за тисячі років спалахнула маленька...

Золота іскорка.

І саме в цей момент чоловік у чорному зрозумів, що його план починає руйнуватися.

Не через мечі.

Не через магію.

А через те, чого він давно перестав очікувати від цього світу.

Через співчуття.