Розділ 60 Дзеркало

Ніхто не промовив ані слова.

Емілі дивилася в небо, не кліпаючи.

Там, високо над ними, стояла істота з її обличчям.

Ті самі риси.
Ті самі очі.
Те саме волосся, яке повільно колихав вітер.

Лише погляд...

Був абсолютно порожнім.

Чорним.

Бездонним.

Наче в ньому вже давно не залишилося нічого живого.

Емілі мимоволі торкнулася власного обличчя.

Її пальці тремтіли.

— Це...

Не я...

Прошепотіла вона.

Перший дракон не відводив погляду від Другого.

— Ні.

Тихо відповів він.

— Це не ти.

— Він показує кожному...

Того, ким той боїться стати.

Емілі насупилася.

— Як це?

Хранителька зробила кілька кроків уперед.

Її очі були прикуті до велетня.

— Другий не має власного обличчя.

Вона говорила майже пошепки.

— Він стає дзеркалом.

— Він відображає страх.

Провину.

Жаль.

Те, що люди ховають навіть від самих себе.

Джеймс повільно підняв голову.

І тієї ж миті обличчя Другого змінилося.

Риси Емілі розтанули.

Тепер із неба дивився...

Сам Джеймс.

Тільки старший.

Втомлений.

У чорному плащі.

З мечем, по якому стікала кров.

Навколо нього лежали сотні тіл.

Джеймс завмер.

— Ні...

Ледь чутно прошепотів він.

За мить обличчя знову змінилося.

Каель побачив самого себе.

Аерон — себе.

Хранителька — себе.

Кожен дивився...

На власну найтемнішу тінь.

Чоловік у чорному навіть не підняв очей.

— Не дивіться.

Спокійно сказав він.

— Інакше...

Він почне говорити.

Емілі не встигла відвести погляд.

Постать у небі усміхнулася.

Так само, як усміхалася б вона сама.

— Ти втомилася.

Пролунав її власний голос.

Холодний.

Порожній.

— Від чого?

Ледь чутно відповіла Емілі.

— Від того...

Що постійно рятуєш інших.

Світ навколо почав зникати.

Вона вже не чула ні Джеймса.

Ні дракона.

Ні гуркоту битви.

Лише цей голос.

— А хто...

Урятує тебе?

Емілі мовчала.

— Ніхто.

Він лагідно всміхнувся.

— Бо ти знову зробиш те саме.

Віддаси себе.

Заради інших.

Як завжди.

Джеймс помітив, що вона перестала рухатися.

Її очі стали скляними.

Вона дивилася тільки в небо.

— Емілі!

Він схопив її за плечі.

Жодної реакції.

— Емілі!

Вона не чула.

У її світі існував лише голос.

— Вони люблять тебе...

Лише тоді...

Коли ти жертвуєш собою.

Скажи...

Що залишиться...

Коли одного дня ти відмовишся?

Перед очима Емілі промайнули спогади.

Мати.

Батько.

Пожежа.

Самотність.

Аерон.

Каель.

Джеймс.

Усі, кого вона боялася втратити.

Голос став майже лагідним.

— Просто...

Відпусти.

Відпочинь.

Нехай цього разу світ рятує хтось інший.

Ти вже зробила достатньо.

— ЕМІЛІ!

Крик Джеймса прорвав темряву.

Вона здригнулася.

Повільно кліпнула.

Світ повернувся.

Перед нею було його обличчя.

Зовсім близько.

Перелякане.

По-справжньому.

— Ти...

Ледь дихаєш...

Прошепотів він.

Емілі торкнулася його руки.

— Я тут.

Голос був слабким.

Але живим.

Джеймс заплющив очі.

Лише на мить.

Наче тільки тепер дозволив собі вдихнути.

У небі Другий повільно повернув голову.

Тепер він дивився...

На чоловіка у чорному.

— Ти теж...

Тихо промовив він.

— Досі боїшся мене.

Чоловік уперше підняв очі.

На його обличчі не було страху.

Лише безмежна втома.

— Ні.

Спокійно відповів він.

— Я боюся не тебе.

Він повільно стиснув кулак.

— Я боюся...

Що після всього...

Що я зробив...

Саме ти...

Виявишся єдиним...

Хто мене зрозуміє.

Запала тиша.

Навіть Перший дракон повільно опустив голову.

Бо іноді найстрашнішим ворогом стає не той, хто прагне знищити світ.

А той...

Хто так довго жив наодинці зі своєю провиною, що перестав вірити, ніби прощення ще можливе.