Розділ 59 Другий

Небо розірвалося.

Тріщина росла просто на очах.

Наче невидима рука розпорювала саму тканину світу.

Її краї не світилися.

Вони були абсолютно чорними.

Порожніми.

Із цієї темряви повільно почала з'являтися постать.

Величезна.

Значно вища за будь-яку вежу, яку Емілі будь-коли бачила.

Шість чорних крил розкривалися повільно.

Майже урочисто.

Кожен їхній рух здіймав бурю.

На голові височіла корона, сплетена зі старих кісток.

А замість обличчя була гладка маска з темного каменю.

Без очей.

Без рота.

Без жодної риси.

Лише холодна порожнеча.

І все ж...

Здавалося, що вона дивиться.

На всіх одразу.

Усі Безликі одночасно впали на коліна.

Сотні істот схилили голови перед новим володарем.

Чоловік у чорному теж мовчки опустився на одне коліно.

Емілі не повірила власним очам.

— Ти...

Її голос затремтів.

— Ти служиш йому?

Чоловік повільно підняв голову.

Його усмішка була дивно сумною.

— Ні.

Він подивився на велетенську постать.

— Я лише розбудив його.

Кілька секунд він мовчав.

— Але ніхто...

Його голос став тихішим.

— Не здатен наказувати Безодні.

Перший дракон різко смикнувся.

Ще один уламок срібного ланцюга дзенькнув об каміння.

Його золоті очі не відривалися від постаті в небі.

— Колись...

Почав він.

— Ми були братами.

Емілі різко повернулася.

— Що?..

Дракон повільно заплющив очі.

— Я був Світлом.

Він важко вдихнув.

— А він...

Подивився на чорного велетня.

— Був Тінню.

— Разом ми тримали світ у рівновазі.

Перед очима Емілі спалахнуло нове видіння.

Світ, у якому ще не було людей.

Лише безкрає небо.

Гори.

Океани.

І два дракони.

Один — золотий.

Другий — чорний, мов безмісячна ніч.

Вони не билися.

Навпаки.

Летіли поруч.

Так близько, що їхні крила майже торкалися одне одного.

Коли золотий дракон здіймав із землі гори...

Чорний створював печери під ними.

Коли перший запалював сонце...

Другий розсипав по небу зорі.

Коли один приносив день...

Інший дарував світові ніч.

Жоден із них не був добром.

Жоден — злом.

Вони були двома половинами одного цілого.

— Тоді...

Пошепки запитала Емілі.

— Що сталося?

Перший дракон мовчав.

Відповів чоловік у чорному.

— Люди.

Його голос був рівним.

Майже байдужим.

— Вони навчилися поклонятися лише світлу.

Емілі насупилася.

— І що?

— А все, чого не розуміли...

Він гірко всміхнувся.

— Почали боятися.

Його погляд піднявся до чорного дракона.

— А страх...

Після довгої паузи промовив він.

— Завжди народжує ненависть.

Перед Емілі виникло ще одне видіння.

Люди будували величезні храми.

У них височіли золоті статуї Першого дракона.

Йому приносили дари.

Співали гімни.

Просили благословення.

А храмів для Другого не було.

Дітей учили:

«Темрява — це зло.»

«Ніч приносить смерть.»

«Чорний дракон пожирає душі.»

Емілі відчула, як стискається серце.

Бо бачила правду.

Другий ніколи нікого не чіпав.

Він лише мовчки спостерігав.

Щороку віддаляючись усе більше.

Самотній.

Непотрібний.

Незрозумілий.

Доки одного дня просто...

Не зник.

Видіння розсипалося.

Емілі повільно підняла голову.

— Він не був чудовиськом...

Тихо сказала вона.

Перший дракон похитав головою.

— Ні.

Чоловік у чорному сумно всміхнувся.

— Ні.

Його зробила чудовиськом...

Самотність.

У небі чорний велетень повільно розкрив крила.

Світ навколо почав темніти.

Не через хмари.

Не через ніч.

Саме світло почало зникати.

Наче хтось стирав його зі світу.

Емілі відчула, як холод просочується під шкіру.

Перший дракон різко підняв голову.

Його голос прогримів над усім Проміжком.

— Не дивіться йому в обличчя!

Але було запізно.

Кам'яна маска велетня тріснула.

Одна тріщина.

Друга.

Третя.

Камінь повільно обсипався вниз.

Коли впав останній уламок...

Емілі перестала дихати.

Світ навколо ніби зник.

Бо з-під маски на неї дивилося...

Її власне обличчя.

Ті самі очі.

Те саме волосся.

Ті самі риси.

Лише одне було іншим.

Очі.

Вони були абсолютно чорними.

Бездонними.

Наче в них ніколи не існувало світла.