Розділ 58 Остання війна починається

Спочатку вони йшли мовчки.

Безликі.

Їхні босі ноги безшумно торкалися чорного каменю, не залишаючи жодного сліду.

Вони рухалися повільно.

В один ритм.

Наче були не окремими істотами, а частинами одного величезного тіла.

Ні криків.

Ні гарчання.

Ні навіть подиху.

Лише моторошна тиша.

І саме вона лякала найбільше.

Емілі міцніше стиснула руків'я меча.

Долоні стали вологими.

— Хто вони?..

Ледь чутно запитала вона.

Хранителька не зводила погляду з армії.

В її очах світився біль.

— Колись...

Тихо відповіла вона.

— Вони були людьми.

Запала тиша.

— У кожного було ім'я.

Родина.

Дім.

Мрії.

Вона важко видихнула.

— А тепер залишилася лише порожнеча.

Перший Безликий зупинився за кілька кроків від них.

Повільно підняв голову.

Його обличчя було гладким.

Без очей.

Без рота.

Без носа.

Лише бліда, мов віск, поверхня.

Емілі відчула, як мороз пробіг по спині.

І раптом...

Там, де мала бути його права рука, спалахнуло слабке золоте світло.

Ледь помітне.

Тремтливе.

Безликий повільно простягнув руку до Емілі.

Наче...

Просив допомоги.

Вона застигла.

— Він...

Не хоче битися.

Хранителька сумно всміхнулася.

— Усередині вони ще живі.

— Але більше не керують власними тілами.

Наступної миті темрява різко здригнулася.

Чоловік у чорному навіть не повернувся.

Лише недбало клацнув пальцями.

Тіло Безликого вигнулося від болю.

Золоте світло миттєво згасло.

Рука, яку він простягав до Емілі...

Різко стиснулася в кулак.

Істота зірвалася з місця.

Так швидко, що її рух майже неможливо було побачити.

— Емілі!

Джеймс рвучко відштовхнув її вбік.

Кігті ковзнули по його обладунку.

Метал тріснув.

На плечі миттєво відкрилася глибока рана.

Та він навіть не здригнувся.

Одним ударом меча Джеймс відрубав Безликому руку.

І...

Завмер.

Істота не впала.

Навпаки.

З обрубка почав клубочитися чорний дим.

Він швидко сплітав нову руку.

Нову плоть.

Нові пальці.

Нові кігті.

Наче поранення ніколи й не було.

Каель міцніше стиснув меч.

— Вони...

Не вмирають.

І тоді армія рушила.

Сотні тіл одночасно кинулися вперед.

Земля затремтіла.

Повітря наповнив глухий гуркіт тисяч кроків.

Аерон насилу підняв кинджал.

Його обличчя було смертельно блідим.

Та очі залишалися такими ж холодними.

— Каелю.

— Знаю.

Вони одночасно кинулися назустріч навалі.

Двоє воїнів.

Проти сотень.

Меч Каеля описав широку дугу.

Троє Безликих впали.

Потім ще двоє.

Ще п'ятеро.

Та вже за кілька секунд усі вони піднялися.

Наче смерть більше не мала над ними влади.

Поруч бився Аерон.

Кожен його рух був точним.

Без жодного зайвого удару.

Без емоцій.

Наче все життя він готувався саме до цього бою.

Та кров не переставала стікати з рани на боці.

І кожен новий рух давався дедалі важче.

Емілі підняла руку.

З її долоні вирвалося золоте світло.

Воно накрило одного з Безликих.

І сталося диво.

Чорний дим почав повільно танути.

Шматок за шматком.

Під ним з'явилося людське обличчя.

Молодий хлопець.

Йому було не більше двадцяти років.

Він розгублено подивився на Емілі.

Наче щойно прокинувся після довгого кошмару.

Потім...

Усміхнувся.

По-справжньому.

— Дякую...

Ледь чутно прошепотів він.

І розсипався золотим пилом.

Емілі застигла.

Меч повільно опустився.

— Я...

Хранителька різко повернулася до неї.

Її очі блищали від сліз.

— Не вбивай їх.

— Звільняй.

— Лише ти можеш повернути їм спокій.

Чоловік у чорному уважно спостерігав за всім.

На його губах повільно з'явилася усмішка.

— Ось воно...

Тихо промовив він.

— Саме цього я й чекав.

Емілі насупилася.

— Чого?

Він перевів погляд на неї.

У його очах більше не було злості.

Лише дивний, майже співчутливий спокій.

— Ти обрала рятувати.

— Не перемагати.

Він повільно обвів рукою нескінченну армію Безликих.

— А це означає...

Його усмішка стала ширшою.

— Що ти програєш.

Він зробив крок назад.

— Бо поки ти витрачатимеш сили, щоб урятувати кожну загублену душу...

Його голос лунав дедалі гучніше.

— Я заберу весь світ.

За його спиною небо раптом розірвала ще одна тріщина.

Цього разу...

Значно більша.

З неї повільно почала спускатися величезна чорна постать.

Майже людська.

Із шістьма крилами.

У короні, сплетеній зі зламаних кісток.

Навіть Перший дракон різко підняв голову.

Його золоті очі вперше наповнилися страхом.

— Ні...

Прошепотів він.

— Він пробудив...

Другого.