Розділ 55 Перший ланцюг

Тріск був майже нечутним.

Лише тонкий металевий звук.

Та він прокотився світом сильніше за будь-який вибух.

Перший срібний ланцюг луснув.

Золоте світло, яке тисячу років було замкнене всередині, вирвалося назовні.

Небо ніби розкололося навпіл.

Темрява відступила.

На обличчі чоловіка в чорному вперше з'явився справжній страх.

— Ні...

Прошепотів він.

— Ще занадто рано.

Дракон повільно підняв голову.

Його груди здійнялися у глибокому вдиху.

Першому...

По-справжньому вільному вдиху за тисячу років.

Навіть вітер навколо змінився.

Він більше не ніс запах попелу.

Тепер пахло дощем.

Живою землею.

Весною.

Емілі не відводила погляду від Аерона.

Його дихання ставало дедалі слабшим.

Кров просочувала її долоні.

— Допоможіть!

Крикнула вона.

— Будь ласка!

Хранителька вже була поруч.

Вона опустилася навколішки.

Поклала долоню на груди Аерона.

Заплющила очі.

Золоте світло огорнуло його тіло.

Минуло кілька секунд.

Потім вона повільно прибрала руку.

Емілі побачила відповідь ще до того, як почула слова.

Хранителька була надто блідою.

— Його душа...

Ледь чутно сказала вона.

— Уже почала залишати тіло.

— Ні...

Емілі похитала головою.

— Зробіть щось.

Ви ж можете!

— Якби могла...

Я б давно це зробила.

Її голос тремтів.

— Такі рани не лікує навіть магія.

Джеймс мовчки стояв поруч.

Його пальці міцно стискали руків'я меча.

Настільки сильно, що побіліли кісточки.

Він дивився лише на чоловіка в чорному.

Жодного слова.

Жодної емоції.

Лише холод.

Той самий холод, який завжди з'являвся перед битвою.

Каель помітив це.

— Джеймсе.

Той не відповів.

— Не роби дурниць.

Мовчання.

— Він саме цього й хоче.

Джеймс повільно вдихнув.

— Я знаю.

— Тоді...

— Але мені байдуже.

Він підняв меч.

Його очі спалахнули золотом.

Чистим.

Сліпучим.

Таким самим, як у Емілі.

Каель завмер.

— Невже...

Хранителька різко повернулася.

— Неможливо...

Джеймс зробив крок уперед.

Потім ще один.

І навколо нього почала прокидатися магія.

Та сама.

Королівська.

Чоловік у чорному уважно спостерігав за ним.

Його усмішка повільно згасла.

— Отже...

Тихо промовив він.

— Я помилився.

Джеймс нічого не відповів.

— Ти теж носій їхньої крові.

Емілі різко обернулася.

— Що?..

Вона подивилася на Джеймса.

Потім на Хранительку.

Та мовчала надто довго.

— Це правда?

Прошепотіла Емілі.

Хранителька заплющила очі.

— Так.

Світ ніби знову перевернувся.

— Як?..

Джеймс повільно опустив голову.

— Я хотів сказати.

Колись.

Але...

Він сумно всміхнувся.

— Здається, у цій історії всі занадто люблять мовчати.

Навіть зараз він намагався пожартувати.

Та його голос був надто важким.

— Моя мати...

Була молодшою сестрою короля Алестера.

Емілі перестала дихати.

— Тобто...

— Ми...

Він підняв на неї очі.

— Двоюрідні брат і сестра.

Запала абсолютна тиша.

Навіть битва ніби завмерла.

Емілі зробила крок назад.

Ще один.

У голові лунав лише шум.

Усі ті миті.

Їхні сварки.

Погляди.

Ревнощі.

Те дивне тяжіння, яке вони обоє так довго не могли пояснити.

Усе розсипалося на друзки.

Джеймс опустив очі.

Він не намагався виправдовуватися.

Лише тихо сказав:

— Саме тому я ніколи не дозволяв собі перейти межу.

Я знав.

Завжди знав.

І саме тому...

Тримався від тебе так далеко, як тільки міг.

Емілі не могла вимовити жодного слова.

А чоловік у чорному тихо засміявся.

— Яка іронія.

Ваша сім'я знову руйнує сама себе.

Та ніхто з них не помітив,

як дракон раптом широко розплющив очі.

Його погляд був прикутий до Джеймса.

До Емілі.

До Хранительки.

Наче він щойно згадав щось надзвичайно важливе.

І тоді він тихо промовив лише одне слово:

— Брехня.