Розділ 53 Той, хто не зміг урятувати

Чоловік у чорному не рухався.

Його погляд був прикований до спогаду.
До маленького вінка.
До дівчинки, яка більше не дихала.

Уперше за весь час на його обличчі не було ні зверхності, ні холодної усмішки.
Лише порожнеча.

Емілі дивилася на нього мовчки.

— Як її звали? — тихо запитала вона.

Минуло кілька секунд.
Ніхто не очікував відповіді.

Але вона все ж прозвучала.

— Люміна.

Ім’я було сказане майже пошепки.
Наче саме повітря не хотіло його приймати.

Дракон повільно заплющив очі.

— Не смій… — його голос став важким.
— Не смій вимовляти її ім’я.

Чоловік сумно всміхнувся.

— Чому?

— Бо ти втратив на це право.

________________________________________

Світ знову змінився.

Емілі побачила останній день перед зрадою.

Сонце хилиться до заходу.
Річка спокійно тече між берегами.

Люміна сидить на дерев’яному містку, опустивши ноги у воду.
Поруч — її старший брат.

Тоді ще живий.
Ще світлий.
Ще не зламаний.

Він мовчки дивиться на воду.

— Ти сумний, — каже Люміна.

Він усміхається.
— Тобі здалося.

— Ні, — вона легенько штовхає його плечем. — Ти завжди дивишся на воду, коли думаєш.

Він тихо сміється.

— Ти занадто добре мене знаєш.

— Бо ти мій брат.

Вона кладе голову йому на плече.

— Що б не сталося… ти ж завжди будеш поруч?

Він завмирає.
Дуже повільно обіймає її.

— Завжди.

Збрехав.

________________________________________

Спогад розсипався.

Чоловік заплющив очі.

На його обличчі не здригнувся жоден м’яз.
Але руки…

Руки були стиснуті так сильно, що з долонь крапала чорна кров.

— Я пам’ятаю кожне її слово, — тихо сказав він.
— Кожен сміх. Кожен крок. Кожну пісню.

Його голос почав ламатися.

— І знаєш… найстрашніше покарання — не смерть.
І не самотність.

Він підняв погляд.

— А пам’ять.
Яка не дозволяє забути.

— То чому? — тихо запитала Емілі.
— Якщо ти її любив… чому ти це зробив?

Чоловік довго мовчав.

Так довго, що навіть вітер стих.

— Бо тоді я був упевнений… що одна смерть врятує мільйони.

Він гірко всміхнувся.

— А потім одна смерть стала початком усіх інших.

— Ти міг зупинитися, — раптом сказав Аерон.

Його голос був холодним і рівним.

— Коли Люміна загинула.
Коли люди побачили правду.
Коли батько перестав боротися.
Ти міг усе завершити.

Чоловік повільно повернувся до нього.

— Міг.

— Але не зробив.

— Ні.

— Чому?

Тиша затягнулася.

Потім він тихо відповів:

— Бо якби я визнав помилку…
мені довелося б визнати, що вона загинула даремно.

Його слова прозвучали важче за крик.

Емілі відчула, як холоне кров.

Він не йшов далі, бо не відчував болю.
Він йшов далі, бо вже не міг дозволити собі зупинитися.

Кожна нова смерть ставала виправданням попередньої.
Кожен новий злочин — спробою довести, що перший мав сенс.

Дракон повільно відкрив очі.

Його погляд був напрочуд спокійним.

— Сину…

Чоловік здригнувся. Ледь помітно.

— Подивися на мене.

Він не хотів.
Емілі це бачила.

Але все ж підняв погляд.

Їхні очі зустрілися.

— Я пробачив тебе.

Світ завмер.

Навіть повітря стало важчим.

Чоловік гірко всміхнувся.

— Ні.

— Так.

— Не треба…

— Я пробачив тебе ще тисячу років тому.

На очах чоловіка вперше з’явилися сльози.

— Замовкни… — прошепотів він.
— Я не заслуговую…

— Я ніколи не переставав бути твоїм батьком.

— Замовкни!

Темрява навколо нього вибухнула.

Земля затремтіла.
Небо потемніло.

Він кричав так, ніби ці слова завдавали йому більшого болю, ніж усі його гріхи разом узяті.

Бо іноді найважче — не покарання.
А прощення, яке ти сам собі заборонив прийняти.