Розділ 52 Донька світла

Емілі не одразу змогла відповісти.

Її губи ледь ворухнулися.
— У тебе…
Голос зірвався.
Вона ковтнула повітря.
— Була донька?

Велетенський дракон мовчки дивився на неї.
Його золоті очі більше не здавалися безмежно давніми.
У них жила лише туга.

Так дивляться ті, хто пережив власних дітей.

— Вона була першим світлом цього світу, — тихо сказав він.

І світ навколо почав розчинятися в спогадах.

________________________________________

Небо було чистим.
Без жодної хмари.

На широкій скелі сиділа маленька дівчинка.
Їй було років шість.
Довге золоте волосся спадало до пояса.
Босі ноги звисали над урвищем.

Вона сміялася.
Так щиро, що здавалося — сам вітер підхоплює цей сміх.

Поруч лежав величезний золотий дракон.
Його голова була настільки великою, що дівчинка вільно ходила по ній.

— Тату! — крикнула вона. — Дивись!

Вона розвела руки.

І навколо неї закружляли сотні золотих птахів.
Вони народжувалися зі світла.

Не з магії.
Із самого світла.

Дракон усміхнувся.

— Ти знову навчилася чомусь новому.

— Я хочу, щоб уночі ніколи не було страшно, — сказала вона.
— Якщо вони літатимуть над містами… діти не плакатимуть.

Емілі дивилася на це.
І не розуміла, чому…
але серце стискалося дедалі сильніше.

________________________________________

Картина змінилася.

Дівчинка стала старшою.
Шістнадцять років.

Вона лікувала пораненого вовка.
Її долоні світилися м’яким золотим світлом.

Тварина перестала тремтіти.
Обережно лизнула їй руку — і втекла в ліс.

— Ти не повинна віддавати стільки сили, — тихо сказав дракон.

— Чому? — вона всміхнулася. — Якщо я можу допомогти… хіба цього недостатньо?

Дракон мовчки торкнувся її плеча крилом.

________________________________________

Ніч.
Храм.

Той самий храм.

Дівчина стояла серед людей.
Вона усміхалася.

— Батько прийде? — запитала вона.

Темноволосий юнак (той самий, що згодом стане зрадником) лагідно кивнув.

— Обов’язково. Він завжди приходить, коли ти кличеш.

— Я приготувала подарунок, — радісно сказала вона.

У руках — вінок із білих квітів.

Емілі відчула, як усе всередині стислося.

Вона вже знала, чим це закінчиться.

________________________________________

Дракон увійшов до храму.

Донька першою кинулася до нього.
Обійняла його морду.

— Тату!

Вона поклала вінок між його рогами.
— Тобі пасує.

Дракон тихо засміявся.

— Дякую.

І в ту ж мить…

Перший срібний ланцюг пробив його крило.
Потім другий.
Третій.

Дракон заревів — не від болю.
Від шоку.

— Що… — дівчина не встигла договорити.

Жрець ударив її магією в груди.

Вона впала.

Вінок упав поруч.
Білі квіти миттєво стали червоними.

— НІ!

Рев дракона розірвав світ.

Він рвав ланцюги.
Ламав власні крила.
Виривав із себе метал.

Але запізнився.

Коли він дістався до неї —
вона вже не дихала.

________________________________________

Емілі різко відсахнулася.

По її щоках текли сльози.
Вона не могла зупинитися.

Наче втратила когось свого.

Дракон мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я міг пробачити зраду.
Міг пробачити ланцюги.
Навіть біль.

Він заплющив очі.

— Але я ніколи не зміг пробачити…
що вони вбили дитину, яка любила їх більше, ніж себе.

Тиша накрила Проміжок.

Навіть чоловік у чорному більше не усміхався.

Його погляд на мить ковзнув до зім’ятого вінка.

Лише на мить.

Та Емілі це помітила.

Вона повільно підняла очі на нього.

— Ти… — тихо сказала вона. — Ти не хотів її смерті.

Чоловік не відповів.

Його пальці ледь здригнулися.

І в цю мить Емілі зрозуміла ще одну правду.

Тисячу років тому він зрадив батька.
Але навіть він не планував, що того дня загине його молодша сестра.

І саме ця смерть стала першою тріщиною, з якої народилася Безодня.