Розділ 51 Серце, яке пам’ятає

Чорна магія повільно стікала до долоні чоловіка.
Вона не вирувала.
Не вибухала.
Навпаки — рухалася тихо, майже ніжно, ніби впізнавала свого господаря після довгої розлуки.

Тріщини на Серці Межі ставали дедалі ширшими.
Кожен його пульс був слабшим за попередній.
Ніби саме дерево втрачало останні сили триматися.

Хранителька різко підняла руку.
— Не дайте йому торкнутися Серця!

Аерон кинувся першим.

Його меч розітнув повітря, залишаючи срібний слід.
Удар мав відсікти руку незнайомця.

Та за мить до зіткнення перед чоловіком виникло темне коло.
Лезо увійшло в нього — і просто зникло.

Аерон інстинктивно відступив.
Його зброя більше не існувала.
Ніби її ніколи й не було.

Уперше за багато років генерал залишився без меча.

Незнайомець навіть не обернувся.
— Досі покладаєшся на сталь?
Спокійно запитав він.
— За стільки століть ти так і не навчився іншому.

Аерон мовчав.
Він уже тримав кинджал.

Менший.
Легший.
Але не менш небезпечний.

— Упертий… — ледь усміхнувся чоловік.
— Саме за це мій батько колись тебе поважав.

Емілі різко підняла голову.
— Він тебе знає?

Аерон застиг.
Його погляд став ще холоднішим.

— Ми зустрічалися, — тихо відповів він.
— Дуже давно.

Перед очима Емілі спалахнув спогад.

Молодий Аерон.
Без шрамів. Без крижаного погляду.
І той самий юнак — ще без маски.

Вони стояли в бібліотеці.

— Ти не розумієш! — гаряче говорив Аерон.
— Люди ще не готові!

— А коли будуть? — спокійно відповів юнак.
— Через сто років? Через тисячу? Ми просто повторюємо одне й те саме.

— Ти хочеш забрати свободу у драконів!

— Я хочу дати свободу людям.

Він різко обернувся.
Його очі ще були живими.

— Ти бачиш різницю?

Аерон довго мовчав.
Потім тихо сказав:

— Бачу.
Саме тому я тебе зупиню.

Спогад урвався.

— Тепер пригадуєш? — запитав чоловік.

Аерон не кліпав.

— Ти тоді втік, — додав він.

— Так.

— І забрав креслення.

На його губах з’явилася тонка усмішка.

— Найважливіші.

Емілі насупилася.
— Які креслення?

Хранителька відповіла замість нього, майже пошепки:
— Ланцюгів.

Тиша впала миттєво.

— Саме Аерон колись був єдиною людиною, яка знала, як їх створити.

Емілі повільно повернулася до нього.
— Це правда?

Аерон не відвернувся.
— Так.

Одне слово.
Важке.

— Але я спалив усі записи.

— Не всі, — спокійно заперечив чоловік.
— Один примірник я встиг зберегти.

Він ледь нахилив голову.
— Дякую тобі. Без твоїх досліджень нічого б не вийшло.

Емілі дивилася на Аерона.
Ще одна правда.
Ще одна тріщина в її світі.

— Чому? — тихо запитала вона.

Не як звинувачення.
Як спроба зрозуміти.

Аерон повільно видихнув.
— Бо я був молодим.

І думав, що будь-яку силу можна вивчити.
Що все, що існує, можна контролювати.

Його голос став глухим.
— Найбільша помилка вчених — думати, що знання не можуть стати зброєю.

Він заплющив очі.
— Я помилився. І заплатив за це надто багато.

Емілі довго мовчала.
Потім тихо сказала:

— Ти не створив ланцюги.
Ти створив знання.

Вона перевела погляд на чоловіка в чорному.
— А використав їх він.

— Відповідальність не зникає, — тихо відповів Аерон.

— Але й не вся вина належить тому, хто відчинив двері, — сказала вона.

І саме в цю мить дракон повільно підняв голову.

Його золоті очі зупинилися на Емілі.

Уперше в них з’явилося щось інше.

Не біль.
Не втома.

Надія.

— Твоє серце… — пролунав його голос у її свідомості.
— Воно нагадує мені її.

Емілі завмерла.
— Кого?

Дракон заплющив очі.

І ледь помітно, сумно всміхнувся.

— Мою доньку.