Розділ 50 Ім'я, якого не існувало

Ніхто не поворухнувся.

Чоловік у срібній масці стояв за кілька кроків від дракона.
Навколо нього не було магії. Не було вітру. Не було світла, яке зазвичай супроводжує могутніх істот.

Але простір усе одно тріщав.

Наче саме існування цього чоловіка було помилкою світу.

Емілі відчула, як золотий знак на зап’ясті почав пекти.

Спочатку ледь помітно. Потім сильніше.

Вона скривилася.

Незнайомець повільно нахилив голову.

— Так…
Тихо сказав він.
— Вона впізнала мене.

— Я тебе не знаю.
Відповіла Емілі.

Чоловік усміхнувся.

— Твій розум — ні.
Але кров… вона пам’ятає більше.

— Хто він?
Запитала Емілі, не відводячи погляду від дракона.

Велетенська істота мовчала.

Її золоті очі не відривалися від чоловіка.
У них палала така ненависть, що повітря почало густішати.

— Мій син.

Тиша впала миттєво.

Емілі перестала дихати.

— Що?..
Вона повільно перевела погляд на чоловіка в масці.
Потім знову на дракона.

— Ні…
Прошепотіла вона.
— Це неможливо.

Дракон заплющив очі.

— Я теж колись так думав.

Світ знову змінився.

Перед Емілі з’явився хлопчик.

Десять років.
Сміх.
Сонце.
І дракон поруч, що обережно піднімав його над хмарами.

— Вище!
Кричав хлопчик.
— Ще вище!

— Ти вже високо.
Тихо відповів дракон.

— Ні! — сміявся він. — Я хочу літати сам!

Дракон лагідно торкнувся його голови.

— У людей немає крил.

— Тоді я їх створю.

Емілі дивилася на них, не кліпаючи.

Так не дивляться на чудовисько.

Так дивляться на… сім’ю.

Хлопчик ріс.

П’ятнадцять.
Двадцять.

Його майстерня була заповнена кресленнями, механізмами, кристалами.
Він не спав. Не відпочивав. Лише будував.

— Ти виснажиш себе.
Сказав дракон.

— Майже готово.

— Що саме?

Хлопець усміхнувся.

— Майбутнє.

Він підняв очі.

— Людям більше не потрібні будуть дракони.

Тиша.

— Хіба це погано? — тихо запитав дракон.

— Ні.
Пауза.
— Але я втомився бути слабким.

Інше видіння.

Велика зала.

Люди. Жерці. Вогні.

Хлопець стояв перед ними вже дорослим.

— Ми завжди будемо нижчими, — говорив він.
— Поки вони сильніші. Поки безсмертні. Поки можуть знищити місто одним рухом.

Шепіт пройшов залом.

— Це не про ненависть, — продовжив він.
— Це про виживання.

Він зробив паузу.

— Ми повинні стати рівними. Будь-якою ціною.

Емілі здригнулася.

— Ні…
прошепотіла вона.

Вона вже знала, що буде далі.

Хлопець повернувся до людей.

— Він довіряє мені.
— Якщо я попрошу… він прийде.

Тиша.

— Це зрада? — хтось запитав.

Хлопець довго мовчав.

— Ні.
Тихо відповів він.
— Це єдиний спосіб урятувати людство.

Видіння розсипалося.

Емілі різко вдихнула.

Сльози текли по щоках.

— Ти…
Вона дивилася на чоловіка без маски.
— Ти зрадив власного батька.

Він мовчав.

Потім повільно зняв маску.

Емілі очікувала чого завгодно.

Але перед нею стояла звичайна людська зовнішність.
Лише очі — порожні. Абсолютно чорні. Без зіниць. Без білків.

Наче сама Безодня дивилася крізь нього.

— Так, — тихо сказав він.
— Я зрадив його.

Він ледь усміхнувся.

— Бо любив людей більше.

Дракон повільно заплющив очі.

— Ти любив не людей.
Його голос тремтів від болю.
— Ти любив владу над ними.

Тиша стала важкою.

І в цю мить Емілі зрозуміла:

Найстрашніші чудовиська — не ті, що народилися темними.
А ті, що колись щиро хотіли врятувати світ… і дозволили собі вирішити, кого можна зрадити заради цієї мети.

Над Проміжком пролунав грім.

Чоловік повільно простягнув руку до Серця Межі.

Чорна магія потекла до його пальців.

— Час завершити те, що я почав тисячу років тому.