Розділ 49 Брехня, на якій побудували світ

Емілі дивилася на дракона.

Величезне золоте тіло майже не рухалося.
Кожен вдих давався йому так важко, ніби сам простір стискав легені. Срібні ланцюги врізалися в луску настільки глибоко, що навколо них застигла чорна кров.

Вона не могла відвести очей.

— Це…
Ледь чутно прошепотіла вона.
— Хто зробив із тобою таке?

Дракон довго мовчав.

Його очі повільно заплющилися.
Наче відповідати було боляче.

— Ті… кого я любив.

Світ навколо неї змінився.

Перед нею розкинувся зовсім інший світ.

Не було палаців.
Не було міст.
Не було війн.

Лише безкраї зелені долини.
Високі дерева.
Прозорі річки.

І дракони.

Десятки.
Сотні.

Вони літали так високо, що торкалися хмар.
Маленькі діти бігали за ними, сміючись.

Дракони дозволяли гладити свої морди.
Підставляли крила під дитячі долоні.

Не було страху.
Не було ненависті.

Лише життя.

— Колись…
Тихо промовив голос.
— Ми жили разом.

Картина змінилася.

Люди будували перші міста.
Дракони переносили величезні камені.
Допомагали вирощувати врожай.
Навіть лікували поранених своїм світлом.

Емілі відчула, як усередині щось стислося.

— Вони були друзями…
— Були.

Небо потемніло.

На землю впав перший метеорит.
За ним другий.
Третій.

Від ударів здригався весь світ.

З глибоких тріщин почала витікати чорна магія.
Вона повзла повільно. Тихо. Наче жива.

Люди торкалися її — і змінювалися.

Їхні очі ставали темнішими.
Серця — холоднішими.

Вони почали боятися.
А страх швидко перетворився на жадібність.

— Вони вирішили…
Голос дракона став сумнішим.
— Що моя сила повинна належати лише їм.

Перед Емілі постав величезний храм.

Тисячі людей стояли навколішки.

Посередині — він.

Перший дракон.

Він довірливо схилив голову.
Навколо співали жерці. Називали це священним обрядом. Просили врятувати світ.

Дракон погодився.
Сам. Без страху.

Він навіть усміхався.

Емілі бачила це.

Бачила, як він добровільно ліг у центрі храму.
Як заплющив очі.

Як люди поклали долоні на його луску.

І тоді…

У спину дракона встромили перший ланцюг.

Він різко розплющив очі.

Не від болю.
Від здивування.

Другий.
Третій.
Десятий.
Сотий.

Ланцюги пробивали крила.
Шию.
Лапи.
Хвіст.

Він не бився.
Не розумів.

Чому.

— Я довірився їм…
Прошепотів голос.
— А вони назвали це порятунком світу.

Емілі відчула, як по щоках котяться сльози.

— Це неправильно…

Дракон мовчав.

— Чому ти не захищався?

Його відповідь була тихою, але страшною:

— Бо серед них були діти.

Вона завмерла.

— Я не зміг убити навіть одного.

Зв’язок раптом здригнувся.

Десь далеко пролунав інший голос — холодний, різкий.

— Нарешті…

Перед драконом із темряви вийшла постать.

Високий чоловік у чорному плащі.
Срібна маска приховувала обличчя.

Усередині Емілі щось стиснулося.

Наче вона вже бачила його.
Колись. У сні.

— Хто ти?
Запитала вона.

Чоловік усміхнувся.

І навіть крізь маску це було моторошно.

— Отже… ти все ж знайшла його раніше за мене.

Дракон різко підняв голову.

У його очах уперше спалахнула ненависть.

— Ти.

Чоловік повільно розвів руками.

— Минуло лише триста років… а ти досі пам’ятаєш мене. Яка честь.

Емілі насупилася.

— Ви знайомі?

Незнайомець тихо засміявся.

Спокійно. Майже лагідно.
І саме тому — страшніше за крик.

— Знайомі?
Він схилив голову.
— Можна й так сказати.

Він зробив крок уперед.

Темрява під ногами ожила, повзла камінням, поглинаючи світло.

— Саме я… викував перший ланцюг.

Світ навколо Емілі розсипався.

Дракон заревів — так, що небо ніби розкололося навпіл.

За золотою стіною Джеймс різко схопився за груди.
Каель зблід.
Аерон вихопив меч.

— Ні…
Прошепотів він.

Його голос уперше зрадив страх.

— Це неможливо…

Хранителька повільно заплющила очі.

Наче давно чекала цієї миті.

— Він прийшов…
тихо сказала вона.
— Той, чиє ім’я стерли з усіх книг ще до народження королівств.