Розділ 48 Перше чудовисько

Око не кліпало.

Воно просто дивилося.

Здавалося, що його зіниця більша за ціле місто. Золоте світло, яке мало б дарувати тепло, тепер здавалося мертвим. Воно не освітлювало — воно вивчало.

Емілі не могла поворухнутися.

Вона відчувала цей погляд усією шкірою.

Наче хтось гортав сторінки її життя.

Дитинство.
Школа.
Перший дощ.
Перші сльози.
Перший страх.
Перша зустріч із Джеймсом.

Усе.

Воно бачило все.

— Не дивись йому в очі.

Різко сказав Аерон.

Було запізно.

Зіниця повільно звузилася.

Наче…

Впізнала її.

І в ту ж секунду над усім Проміжком пролунав голос.

Він не звучав.

Він виникав прямо в голові.

Одразу всюди.

У думках.
У крові.
У самому серці.

— Ти… повернулася.

Емілі здригнулася.

— Він… — прошепотіла вона. — Він говорить зі мною…

Хранителька різко зблідла.

— Ні.
— Він говорить лише з тобою.

Повітря почало густішати.

Кристали навколо один за одним розсипалися в пил.

Навіть Серце Межі схилило свої гілки — ніби відступало.

Емілі не відводила погляду.

— Хто ти?

Запитала вона подумки.

Мить.

І відповідь прийшла одразу.

— Я був першим подихом цього світу.

Перед її очима промайнуло чуже життя.

Безкрає чорне небо.
Порожнеча.
Ні землі.
Ні сонця.
Ні людей.

Лише величезний золотий дракон, що самотньо летів крізь нескінченність.

Його крила закривали зорі.
Його подих народжував світло.
Його серце билося так гучно, що з кожним ударом виникали нові світи.

Емілі різко вдихнула.

Видіння зникло.

— Це…
— Мої спогади.

— Відпусти її!

Голос Джеймса прорізав тишу.

Він кинувся вперед.

Але між ним і Емілі виросла прозора золота стіна.

Він ударив по ній мечем.

Марно.

Лезо навіть не залишило подряпини.

— Емілі!

Вона чула його.

Але ніби крізь воду.

Усе стало далеким.
Нечітким.

— Не підходьте!

Крикнула Хранителька.

— Якщо зруйнуєте зв’язок зараз… її душа може залишитися там назавжди!

Джеймс завмер.

Його руки тремтіли.

Він був готовий розрубати весь світ.

Але не ризикнути нею.

— Чому… — тихо запитала Емілі. — Чому ти хочеш знищити все?

Відповідь прийшла не одразу.

— Я не хочу.

Вона насупилася.

— Але…

— Це ви так думаєте.

Перед нею знову виникли видіння.

Перші люди.
Міста.
Обіцянки.
Дракони, яким клялися у рівновазі.

А потім — злам.

Війни.
Попіл.
Кров.
Зруйновані храми.
Мертві дракони.

— Я створив світ, — тихо сказав голос. — А ви навчили його ненавидіти.

Емілі заплющила очі.

— Не всі люди такі.

— Я теж колись так думав.

За золотою стіною Джеймс більше не міг стояти спокійно.

Він ударив знову.

І ще раз.

Кров текла по його руках, але бар’єр не зрушив.

Каель схопив його за плече.

— Зупинись!

— Відійди!

— Ти нічого не зміниш!

— Вона там одна!

— Вона не одна, — тихо сказав Аерон.

Вони обидва подивилися на нього.

Його срібні очі не відривалися від Емілі.

— Зараз вона говорить із тим, хто був живий ще до народження часу.
І якщо вона не зможе переконати його…
ми всі вже мертві.

— Якщо ти такий могутній… — запитала Емілі. — Чому просто не підеш?

Золоте око повільно кліпнуло.

Вперше.

— Бо я не можу.

— Чому?

Тиша.

І коли голос повернувся — у ньому вже не було величі.

Лише втома.

Нескінченна.

— Бо мене ніхто не відпускає.

Емілі завмерла.

— Що це означає?

Перед нею виникло останнє видіння.

Величезний золотий дракон лежав у центрі світу.

Його тіло пронизували тисячі срібних ланцюгів.

Кожен вростав у крила.
У шию.
У серце.

Він не охороняв Серце Межі.

Він сам був його в’язнем.

І тоді Емілі зрозуміла.

Найстрашніша легенда цього світу була неправильною.

Усі вірили, що перше чудовисько треба стримувати.

Але ніхто не уявляв, що воно всі ці століття…

не намагалося вирватися.

А благало лише про одне.

Свободу.