Розділ 47 Прощення не приходить одразу

Емілі мовчала.

Її пальці повільно стиснулися в кулаки.

Перед очима стояв чоловік, який урятував їй життя.

І той самий чоловік, чия помилка зруйнувала її родину.

Дві правди.

Обидві однаково болючі.

Вона зробила кілька повільних кроків.

Зупинилася просто навпроти Аерона.

Він не дивився на неї.

Не наважувався.

— Подивись на мене.

Тихо сказала вона.

Він мовчав.

— Будь ласка.

Минуло кілька довгих секунд.

Лише тоді він повільно підняв голову.

У його срібних очах більше не було величі.

Не було сили.

Лише людина.

Втомлена.

Зламана.

Самотня.

— Ти хочеш, щоб я тебе пробачила?

Запитала Емілі.

Він похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо я не заслуговую.

Його відповідь була настільки простою, що в грудях у неї щось боляче стиснулося.

— Кожного ранку...

Продовжив він.

— Я прокидався з думкою про ту ніч.

І щовечора засинав із нею.

Триста років.

Триста років я прожив лише з одним бажанням.

Якби можна було повернутися назад...

Я б віддав власне життя, аби лише не відкрити ті ворота.

Його голос став хрипким.

— Але час не повертається.

Залишається тільки провина.

Емілі мовчала.

Усередині неї боролися два почуття.

Гнів.

І співчуття.

Одне вимагало відвернутися.

Інше — простягнути руку.

Вона не знала, яке з них правильне.

— Емілі.

Тихо озвався Джеймс.

Вона обернулася.

— Не змушуй себе відповідати зараз.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо прощення...

Він ненадовго замовк.

— Не народжується за одну хвилину.

Його слова прозвучали напрочуд щиро.

— Якщо ти зараз скажеш, що пробачила...

Лише тому, що тобі його шкода...

Ти збрешеш.

І собі.

І йому.

Аерон повільно кивнув.

— Він має рацію.

Емілі дивилася на них обох.

Потім несподівано усміхнулася.

Сумно.

— Знаєте...

Вона важко видихнула.

— Ви всі маєте одну дивну звичку.

— Яку?

Запитав Каель.

— Постійно жертвуєте собою.

Берете на себе чужу провину.

І вирішуєте все мовчки.

Вона похитала головою.

— Це страшенно дратує.

Каель тихо пирхнув.

— Вона зараз дуже схожа на Ліанну.

Аерон заплющив очі.

На мить.

Лише на мить.

І на його губах з'явилася майже непомітна усмішка.

— Так...

Прошепотів він.

— Такий самий погляд.

Емілі знову повернулася до нього.

Цього разу між ними залишився лише один крок.

— Я не можу сказати, що пробачаю тебе.

Чесно промовила вона.

Аерон кивнув.

Наче саме цього й очікував.

— Бо це було б неправдою.

— Я знаю.

— Але...

Вона зробила глибокий вдих.

— Я більше не ненавиджу тебе.

Він завмер.

— Я не знаю, чи зможу пробачити.

Можливо, колись.

Можливо, ні.

Але...

Ти більше не мій ворог.

Запала тиша.

Аерон дивився на неї так, ніби перестав розуміти почуте.

— Ти...

— Мій дядько.

Тихо закінчила вона.

— І це теж правда.

Він різко відвернувся.

Плечі здригнулися.

Емілі спочатку не зрозуміла чому.

Лише коли побачила, як одна-єдина сльоза впала на чорний камінь, вона застигла.

Аерон плакав.

Без звуку.

Без ридань.

Так плачуть люди, які занадто довго забороняли собі будь-які почуття.

Каель повільно опустив голову.

— За триста років...

Ледь чутно промовив він.

— Я вперше бачу, як він плаче.

Ніхто нічого не сказав.

Бо не існувало слів, які могли б зараз щось змінити.

І саме в цю мить землю струснув такий потужний удар, що всі ледве втрималися на ногах.

Серце Межі видало глухий, протяжний звук.

Наче живе створіння, яке страждає.

По стовбуру дерева поповзла нова тріщина.

Значно більша за попередні.

З неї замість золотого світла почала витікати чорна, густа енергія.

Вона здіймалася в небо довгими клубами, поглинаючи світло навколо.

Хранителька різко зблідла.

— Запізно...

Прошепотіла вона.

— Він уже не прокидається.

Він народжується знову.

Проміжок розірвав оглушливий рев.

Такий давній.

Такий могутній.

Що навіть гори вдалині почали руйнуватися.

Емілі повільно підняла голову.

Високо над ними чорні хмари закрутилися у величезну вирву.

І з самої її глибини повільно розплющилося величезне золоте око.