Розділ 46 Дядько

Слово прозвучало майже нечутно.

Наче Емілі сама не вірила, що вимовила його.

— Дядьку...

Воно зависло між ними.

Ніхто не наважувався порушити тишу.

Аерон повільно розплющив очі.

За двадцять років.

За сотні років війни.

За тисячі битв.

Він чув безліч слів.

Його називали генералом.

Зрадником.

Імператором.

Чудовиськом.

Катом.

Рятівником.

Але...

Ніхто вже дуже давно не називав його родиною.

Він дивився на Емілі так, ніби боявся навіть моргнути.

Наче ця мить могла розсипатися від найменшого руху.

— Так...

Ледь чутно відповів він.

— Якщо ти дозволиш...

То так.

Емілі мовчала.

Перед очима одна за одною виникали картини.

Його руки, що тримали її немовлям.

Його кров, яка врятувала її.

Його нескінченні пошуки.

Його самотність.

І раптом вона зрозуміла одну просту річ.

Усі ці роки...

Він теж був сиротою.

Втратив брата.

Втратив невістку.

Втратив маленьку племінницю.

І двадцять років жив лише надією знайти її живою.

— Чому...

Її голос тремтів.

— Чому ти не сказав одразу?

Аерон сумно всміхнувся.

— А що б це змінило?

— Усе!

Вперше вона підвищила голос.

— Я б...

Вона замовкла.

Бо сама не знала, що саме зробила б.

Він повільно похитав головою.

— Ні.

Ти б мені не повірила.

І мала б рацію.

Бо на той момент...

Я вже став тим, кого боялися навіть власні союзники.

Він опустив очі.

— Якби незнайомець прийшов до тебе й сказав:

"Я твій дядько."

"До речі, мене всі вважають найбільшим чудовиськом цього світу."

Ти б пішла за ним?

Емілі мовчала.

Відповідь була очевидною.

Ні.

Вона втекла б.

Аерон тихо видихнув.

— Саме тому я мовчав.

Не хотів, щоб ти боялася мене ще більше.

— Він бреше.

Спокійно промовив Джеймс.

Усі повернулися до нього.

Аерон ледь насупився.

— У чому?

— Ти мовчав не лише через це.

Джеймс дивився йому просто в очі.

— Скажи їй.

Аерон не відповів.

— Скажи.

Його голос став жорсткішим.

— Не змушуй мене робити це замість тебе.

Каель важко зітхнув.

— Джеймсе...

— Ні.

Він не відводив погляду.

— Досить напівправди.

Емілі переводила погляд із одного на іншого.

— Про що ви?

Запала довга тиша.

Так довго Аерон ще ніколи не мовчав.

Нарешті він усміхнувся.

Гірко.

— Бо я боявся...

Його голос став зовсім тихим.

— Що ти зненавидиш мене.

— За що?

Він не відповів.

Емілі зробила крок ближче.

— За що?

Аерон заплющив очі.

— Бо...

Саме я відкрив ворогам ворота палацу.

Світ завмер.

Емілі перестала дихати.

— Що?..

— Це був не злий намір.

Швидко сказав Каель.

— Послухай все.

Аерон підняв руку, зупиняючи його.

— Ні.

Вона повинна почути це від мене.

Він повільно вдихнув.

— За кілька годин до нападу...

До мене прийшли.

Сказали...

Що захопили мою доньку.

Емілі відчула, як по спині пробіг холод.

— Доньку?..

— Так.

Його погляд згас.

— Мою маленьку доньку.

Вони сказали...

Що якщо я не відкрию захисний бар'єр...

Вони вб'ють її.

Запала така тиша, що було чути, як тріщить Серце Межі.

— Я не повірив.

Продовжив він.

— Думав, це брехня.

Поки вони не показали мені...

Її стрічку для волосся.

Ту, яку вона ніколи не знімала.

Його голос почав тремтіти.

Вперше.

За весь час.

— Вона була рожевою.

Її мама сама вишила на ній маленькі золоті квіти.

Він гірко засміявся.

— Я впізнав її одразу.

Емілі мовчки слухала.

— Я відкрив бар'єр.

Лише на кілька секунд.

Думав...

Що встигну все виправити.

Що сам зупиню напад.

Що врятую і доньку...

І королівство.

Він заплющив очі.

— Але мене використали.

Його плечі здригнулися.

— Коли я зрозумів, що сталося...

Було вже пізно.

Палац палав.

Алестер помирав.

А моєї доньки...

Ніколи й не було в них.

Вони збрехали.

Він повільно опустив голову.

— Я втратив усе.

Через власну слабкість.

Тому...

Я не маю права називати себе твоїм дядьком.

Я людина...

Через яку загинула моя сім'я.

І через яку ти двадцять років жила без батьків.

Емілі дивилася на нього мовчки.

У її очах блищали сльози.

Та це були не сльози ненависті.

Це був біль.

Бо вона вперше зрозуміла.

Найстрашніші помилки часто народжуються не зі злоби.

А з любові до тих, кого боїшся втратити.