Розділ 45 Ціна безсмертя

Хранителька стояла нерухомо.

Її золоте волосся майже не ворушилося, хоча навколо здіймався вітер. Біла сукня торкалася землі, не залишаючи жодного сліду, ніби вона не належала цьому місцю.

Усі мовчали.

Навіть саме повітря стало густим.

Емілі першою порушила тишу.

— Який?

Її голос був хрипким.

— Який це спосіб?

Хранителька довго дивилася на неї.

Так дивляться на тих, кому ось-ось доведеться стати дорослими раніше, ніж вони готові.

— Він не потребує твоєї смерті.

Емілі відчула, як серце на мить завмерло.

Джеймс напружився.

Каель повільно підняв голову.

Навіть Аерон зробив ледь помітний крок уперед.

— Але… — продовжила Хранителька. — Він потребує того, що набагато страшніше.

— Що може бути страшнішим за смерть? — тихо запитала Емілі.

Хранителька усміхнулася.

Без радості.

— Жити.

Не пам’ятаючи нікого, кого любиш.

Тиша впала різко.

Емілі не одразу зрозуміла сенс.

— Я…

— Якщо Серце Межі відродиться через тебе, — продовжила Хранителька, — твоя душа стане його частиною. Ти залишишся живою. Твоє серце битиметься. Ти дихатимеш. Сміятимешся. Плакатимеш.

Вона зробила паузу.

— Але ти забудеш усе.

Абсолютно все.

Світ навколо ніби завмер.

Емілі повільно похитала головою.

— Ні…

— Ти забудеш своє ім’я. Забудеш цей світ. Людський світ. Своє дитинство. Батьків. Друзів. Кожен день свого життя.

Емілі вже майже не дихала.

Хранителька продовжила тихо:

— І найстрашніше… ти забудеш їх.

Її погляд повільно ковзнув до Джеймса. Потім до Каеля. І нарешті до Аерона.

Усі троє мовчали.

Ніхто не заперечив.

Бо не було чим.

— Ні.

Першим заговорив Джеймс.

Його голос був спокійним.

Занадто спокійним.

— Цього не буде.

Хранителька сумно подивилася на нього.

— У тебе немає права це вирішувати.

— Є.

Він зробив крок уперед.

— Бо я цього не дозволю.

— Джеймсе…

— Ні.

Він навіть не подивився на Емілі.

— Вона вже втратила достатньо. Вона не втратить ще й себе.

— Якщо іншого виходу немає…

— Він є.

Різко перебив він.

— Ми його знайдемо.

Хранителька повільно похитала головою.

— Ти дуже схожий на свого батька.

— Це не відповідь.

— Він теж усе життя вірив, що здатен перемогти долю.

Вона зробила паузу.

— І знаєш, чим це закінчилося?

Джеймс мовчав.

— Він загинув.

Тиша стала важкою.

Емілі дивилася лише на нього.

На його спину.

На стиснуті кулаки.

Вона знала: він боїться не смерті й не війни.

Він боїться, що одного дня вона подивиться на нього — і не впізнає.

Каель раптом тихо засміявся.

Усі повернулися до нього.

— Дивно, — сказав він. — Триста років тому я теж стояв тут. І теж сперечався про те, хто має пожертвувати собою.

Він гірко всміхнувся.

— Нічого не змінилося.

— Каелю… — тихо промовив Аерон. — Не починай.

— Чому?

Він подивився прямо на нього.

— Може, настав час сказати їм правду?

Обличчя Аерона стало кам’яним.

— Яку ще правду?

Запитала Емілі.

Каель мовчав кілька секунд.

Наче вирішував, чи має право говорити.

Потім подивився на Хранительку.

— Скажіть.

Вона заплющила очі.

— Ні.

— Вона все одно дізнається.

— Не зараз.

— Уже запізно.

Його голос був тихим, але твердим.

— Вона повинна знати, чому Аерон так відчайдушно хоче її врятувати.

Емілі насупилася.

— Через клятву?

Каель повільно похитав головою.

— Не тільки.

Вона перевела погляд на Аерона.

Той мовчав.

Уперше за весь час він виглядав розгубленим.

— Тоді чому?

Його губи ледь ворухнулися. Але слова не прозвучали.

Каель важко видихнув.

— Бо він не просто був генералом твого батька. Він був його рідним братом.

Тиша.

Абсолютна.

Емілі дивилася на Аерона, не кліпаючи.

Наче чекала, що він зараз засміється й скаже, що це помилка.

Але він не заперечив.

Лише повільно заплющив очі.

І ледь помітно кивнув.

— Так, — прошепотів він. — Алестер був моїм молодшим братом.

У Емілі ніби обірвалася опора під ногами.

Вона дивилася на нього — на чоловіка, якого ще вчора могла б назвати ворогом.

І раптом усе склалося в одне.

Його біль.

Його одержимість захистити її.

Його погляд, у якому завжди було щось надто знайоме.

Він дивився на неї не як на загрозу.

І не як на місію.

А як на останній слід свого брата.

— Дядьку?.. — тихо прошепотіла Емілі.