Розділ 44 Перед бурею

Обійми тривали недовго.

Рівно стільки, скільки дозволяла війна.

Першим відступив Джеймс.

Не тому, що хотів.
Тому що земля під ногами знову здригнулася.

По всьому Проміжку пройшла потужна хвиля магії. Кришталеві колони задзвеніли так голосно, що Емілі інстинктивно затулила вуха.

Десь далеко пролунав рев.

Не дракона.

Чогось значно більшого.

Аерон повільно підняв голову.

Його обличчя стало напруженим.

— Він прокидається швидше, ніж я думав.

— Хто? — запитала Емілі.

Каель різко вихопив меч.

— У нас більше немає часу.

— Каелю… — спокійно сказав Джеймс. — Поясни нормально.

Той важко видихнув.

Йому явно не подобалося те, що доведеться говорити.

— Пам’ятаєш легенду про Серце Межі?

Емілі кивнула.

— Хранителька казала, що воно підтримує рівновагу між світами.

— Так.

Каель провів рукою по холодному каменю.

— Але вона не сказала головного.

— Чого саме?

— Серце не просто підтримує Межу.

Воно…

Він зробив коротку паузу.

— Є замком.

Запала тиша.

Емілі насупилася.

— Замком для чого?

Ніхто не поспішав відповідати.

І саме це налякало її найбільше.

Аерон тихо промовив:

— Для нього.

— Для кого?

Каель подивився їй просто у вічі.

— Для першого дракона.

По спині Емілі пробіг холод.

— Я думала, дракони…

— Народилися після створення світу? — він похитав головою. — Ні.

— Світ народився після нього.

Емілі мовчала.

— Це… неможливо.

Аерон сумно всміхнувся.

— Саме так я сказав багато років тому.

Проміжок здригнувся ще раз.

Цього разу значно сильніше.

Одна з кришталевих колон тріснула.

Тріщина швидко поповзла догори.

За кілька секунд колона розсипалася на тисячі уламків.

Дзвін був настільки пронизливим, що всі інстинктивно здригнулися.

Емілі подивилася на дерево.

Те саме, яке ще кілька годин тому було живим.

Тепер майже всі його гілки почорніли.

Лише одна…
Найвища…
Досі світилася золотом.

— Воно помирає, — тихо сказала вона.

Ніхто не заперечив.

— Якщо Серце зникне… — почав Джеймс.

— Межа впаде.

— І тоді?

— Два світи зіткнуться.

Вона намагалася уявити це.

Не змогла.

— Що буде з людьми?

Каель коротко засміявся.

Але в його сміхові не було нічого веселого.

— Їх не стане.

— Усіх?

— Усіх.

Емілі відчула, як холоне все всередині.

Її батьки.
Друзі.
Люди, які навіть не знали про існування магії.

Усі вони можуть загинути.

Лише тому, що десь далеко руйнується інший світ.

— Ми цього не допустимо, — твердо сказала вона.

Джеймс подивився на неї.

У його очах промайнула знайома впертість.

— Не допустимо.

Аерон мовчав.

Емілі помітила це.

— Що?

Він не відповів.

— Аероне.

— Є одна проблема.

— Яка?

Він повільно перевів погляд на Серце Межі.

— Щоб відновити його…

потрібно віддати щось рівноцінне.

Емілі відчула недобре передчуття.

— Що саме?

Довга тиша.

Настільки довга, що відповідь уже стала очевидною.

— Життя.

Одне слово.

І воно прозвучало страшніше за будь-який крик.

— Чиє? — пошепки запитала Емілі.

Аерон не відводив погляду від дерева.

— Останнього спадкоємця королівської крові.

Світ ніби перестав існувати.

Емілі повільно перевела погляд на власну руку.

Золотий знак світився рівним теплим світлом.

Вона зрозуміла.
Одразу.

— Тобто…

Її голос був майже нечутним.

— Я.

Ніхто не відповів.

Бо відповідь уже висіла між ними.

Джеймс різко ступив уперед.

— Ні.

Його голос прозвучав так твердо, що навіть Аерон здригнувся.

— Ми знайдемо інший спосіб.

— Його немає, — спокійно відповів Аерон. — Я шукав двадцять років.

Каель опустив голову.

Він теж мовчав.

І цього було достатньо.

Емілі дивилася на кожного з них.

Один.
Другий.
Третій.

Усі знали.
Усі приховували це.

І знову…

без неї вирішили її долю.

Вона зробила повільний крок назад.

Очі наповнилися не сльозами.
Гнівом.

— Знову? — тихо сказала вона.

Ніхто не відповів.

— Знову ви вирішили все за мене?

Її голос ставав дедалі сильнішим.

— Ви хоч раз запитаєте…
чого хочу я?

Навколо почала здійматися магія.

Золоте світло закружляло навколо її тіла.

Кристали на підлозі один за одним почали світитися.

Навіть Серце Межі відгукнулося на її емоції.

Джеймс зробив крок до неї.

— Емілі…

— Не підходь.

Вона не кричала.

Та від її голосу затремтіли стіни.

— Досить.

Досить брехні.
Досить таємниць.
Досить клятв, які ви давали один одному.

Я більше не дитина, яку потрібно весь час рятувати.

Вона зробила ще один крок.

Золоте світло стало сліпучим.

— Якщо моя смерть справді єдина ціна…

то я сама вирішу…
чи готова її заплатити.

І саме в цю мить позаду неї пролунав знайомий жіночий голос.

Тихий.
Спокійний.

Але настільки владний, що всі одночасно обернулися.

— Ні, дитино.

Хранителька стояла біля дерева.

Її золоті очі світилися м’яким світлом.

На губах грала ледь помітна усмішка.

— Вони помиляються.

Є ще один спосіб врятувати обидва світи.

І він значно страшніший за смерть.