Розділ 43 Той, хто мовчав

Емілі не помітила, як почала плакати.

Сльози котилися по щоках зовсім тихо. Вона навіть не намагалася їх витерти.

Усе її життя перевернулося за одну годину.

Вона втратила родину.
І водночас знайшла її.

Зрозуміла, що люди, яких вважала батьками, любили її не менше за рідних.

Дізналася, що король і королева померли, рятуючи її.

І що чоловік, якого вона вважала своїм ворогом, двадцять років носив у серці одну-єдину обіцянку.

Їй хотілося кричати.

Хотілося поставити ще сотні запитань.

Але натомість вона зробила лише одне.

Подивилася на Джеймса.

Він стояв трохи осторонь.

Як завжди.

Прямий.
Холодний.
Майже незворушний.

Тільки тепер вона бачила те, чого раніше не помічала.

Його мовчання було не байдужістю.

Це була провина.

Важка.
Багаторічна.

Вона повільно підійшла до нього.

— Подивися на мене.

Джеймс не рухався.

— Будь ласка.

Він підняв голову.

Їхні погляди зустрілися.

— Чому? — тихо запитала вона. — Чому ти ніколи нічого не сказав?

Він мовчав.

Емілі чекала.

Каель відвернувся.

Навіть Аерон не втручався.

— Того дня… — нарешті промовив Джеймс. — Мені було сімнадцять.

Його голос був спокійним.

Надто спокійним.

— Я не був героєм.
Я не врятував королівство.
Я навіть не зміг урятувати свого короля.

Перед очима Емілі майнула тінь.

Новий спогад.

Палац уже майже повністю палав.

По мармурових сходах текли струмки крові.

Повітря було густим від диму.

Молодий Джеймс біг.

Не зупиняючись.

На його щоці була свіжа рана.
Ліву руку вкривали опіки.

Він відчайдушно пробивався до королівських покоїв.

Запізно.

Двері були вибиті.

Усередині…

Було порожньо.

Лише уламки меблів.
Перекинута колиска.
І кров.

Дуже багато крові.

— Ні…

Прошепотів він.

Його серце стислося.

— Алестере!

Відповіді не було.

Він кинувся далі.

Коридорами.
Сходами.
Через дим.
Через вогонь.

Він шукав.
Кричав.
Кликав.

Але знаходив лише тіла.

Друзів.
Гвардійців.
Людей, яких знав усе життя.

І тоді…

У великій тронній залі він побачив його.

Король Алестер ще стояв на ногах.

Його меч був зламаний.
Обладунки — розбиті.
З грудей текла кров.

Але він усе ще бився.

Проти десятків ворогів.

— Ваша Величносте!

Джеймс кинувся вперед.

Алестер різко обернувся.

І…

усміхнувся.

Наче побачив молодшого брата.

— Запізнився…

Тихо сказав він.

— Ні!

Джеймс одним ударом відкинув двох нападників.
Ще одного збив із ніг.

Він майже дістався до короля.

Майже.

Чорний спис пробив груди Алестера.

Час ніби зупинився.

Джеймс не почув власного крику.

Не почув гуркоту битви.

Він бачив лише, як людина, яку він вважав другим батьком, повільно осідає на коліна.

Він підбіг.
Підхопив його.

Кров миттєво залила руки.

— Ні…

Голос зривався.

— Будь ласка…
Не зараз…

Алестер ледве відкрив очі.

— Слухай уважно…

— Не говоріть.

— Слухай.

Цього разу король говорив жорсткіше.

Джеймс завмер.

— Якщо…
Якщо Емілі виживе…
Ти ніколи…
Ніколи не скажеш їй…

Хто вона.

— Але…

— Пообіцяй.

— Ваша Величносте…

— Пообіцяй!

Відчай у голосі короля змусив Джеймса заплющити очі.

Він уже розумів.

Це прощання.

— Клянусь. — ледь чутно сказав він.

Алестер усміхнувся.

Зовсім слабко.

— Бережи…
Її.

Його рука повільно зісковзнула.

Очі назавжди заплющилися.

Спогад розтанув.

Джеймс стояв нерухомо.

Його руки були стиснуті в кулаки.

Так сильно, що з долонь текла кров.

Він навіть не помічав цього.

— Я порушував цю клятву подумки…
Щодня. — тихо сказав він.

— Хотів розповісти тобі сотні разів.

Коли ти плакала.
Коли боялася.
Коли питала, чому відчуваєш себе чужою.

Я хотів сказати.

Але кожного разу згадував його останній погляд.

І мовчав.

Емілі дивилася на нього.

Її гнів…

повільно згасав.

Бо вона бачила:

Він теж був жертвою тієї ночі.

Він теж втратив сім’ю.
Втратив короля.
Втратив брата.
Втратив дім.

І двадцять років жив із клятвою, яка щодня розривала його зсередини.

— Ідіот… — ледь усміхнулася вона крізь сльози.

Джеймс насупився.

— Що?

— Ти такий ідіот.

Вона зробила ще один крок.

І несподівано міцно обійняла його.

Усі завмерли.

Джеймс навіть не ворухнувся.

Наче не вірив, що це відбувається насправді.

— Я не серджуся, — тихо сказала Емілі.

— Але більше…
Ніколи…
Не смій мовчати замість мене.

Минуло кілька секунд.

Повільно.
Дуже обережно.

Наче боявся зруйнувати цю мить.

Джеймс обійняв її у відповідь.

Він нічого не сказав.

Не вмів знаходити правильні слова.

Та цього разу вони були й не потрібні.

Бо іноді одна щира мовчазна обійма говорить значно більше, ніж тисячі зізнань.

За кілька кроків від них Каель ледь помітно усміхнувся.
Аерон лише опустив очі.

Він знав.

Ця мить не триватиме довго.

Бо війна ще не закінчилася.

І справжнє випробування для них лише починалося.