Розділ 42 Інше життя

Світло згасло не одразу.

Воно повільно тануло, мов ранковий туман, залишаючи після себе лише запах озону, гарячого каменю та крові.

У тунелі запала тиша.

Така глибока, що здавалося, ніби сама війна завмерла.

Чоловік у срібному шоломі повільно опустив руки.

Перед ним більше нікого не було.

Ні дитини.
Ні Аерона.

Лише старий меч лежав серед уламків каміння.

Він обережно підійшов ближче.
Нахилився.
Провів пальцями по руків’ю.

Лезо ще було теплим.

— Запізнився…

Тихо промовив він.

І вперше в його голосі прозвучало роздратування.

Він різко обернувся.

— Знайти!

Його крик розлетівся тунелями.

— Перевернути кожен камінь!
Кожен портал!
Кожен світ!

Вона не могла далеко втекти!

Воїни миттєво зникли в темряві.

Чоловік залишився сам.

Декілька секунд він мовчки дивився на меч.

Потім підняв його.

І лише тоді тихо промовив:

— Ти знову переграв мене…

Аероне.

Тим часом…

Десь дуже далеко…
За межею двох світів…
Там, де магія вже майже не існувала…

Ніч була дощовою.

Невелике містечко давно заснуло.

На вузьких вулицях не було жодної людини.

Лише старі ліхтарі відбивалися в калюжах.

Близько третьої години ночі повз невеликий парк поверталося подружжя.

Алекс тримав над дружиною парасолю.

Міа тихо сміялася, розповідаючи якусь історію з роботи.

Вони щойно відсвяткували чергову річницю весілля.

Додому залишалося кілька хвилин.

— Зачекай.

Міа раптом зупинилася.

— Ти чув?

Олександр насупився.

— Що саме?

— Наче… плач.

Вони завмерли.

Дощ продовжував тихо шуміти.

Спочатку нічого.

Потім…

Справді.

Десь неподалік почувся слабкий дитячий плач.

Міа швидко озирнулася.

— Боже…
— Тут же нікого немає.

Вони побігли на звук.

Біля старої липи, просто на мокрій траві, лежав маленький згорток.

Білий.
Майже неушкоджений дощем.

Миа першою впала навколішки.

Тремтячими руками розгорнула ковдру.

І завмерла.

На неї великими заплаканими очима дивилася маленька дівчинка.

Їй не було й року.

Вона плакала зовсім тихо.
Наче вже не мала сил.

— Господи…

Прошепотіла Міа.

— Хто міг…

Алекс швидко озирнувся.

Навколо нікого.
Абсолютно.

Ні машин.
Ні людей.
Ні навіть слідів.

Наче дитина просто… з’явилася.

Міа вже тримала малечу на руках.

І миттєво перестала зважати на дощ.

— Вона холодна…
Алексе…
Потрібно швидко до лікарні.

Він кивнув.

Та вже за мить здивовано насупився.

— Дивись.

Міа опустила очі.

На шиї дівчинки висів невеликий срібний кулон.

Усередині прозорого кристала мерехтіла крихітна золота іскра.

— Красивий…

Прошепотіла вона.

— Мабуть, від батьків.

Вона навіть не здогадувалася…

Що це був не просто кулон.

А останній уламок магії Аерона.

Єдине, що залишилося від людини, яка віддала все заради її життя.

— І що було потім?

Тихо запитала Емілі.

Спогад навколо неї поступово розчинявся.

Аерон мовчав.

Його срібні очі більше не були холодними.

У них жила лише втома.

— Потім…

Він важко видихнув.

— Я шукав тебе.
Щодня.
Щороку.
У кожному світі, який ще існував.

Я знаходив дітей твого віку.
Спостерігав.
Сподівався.
Помилявся.
І знову починав пошуки.

Він гірко всміхнувся.

— Через кілька років я вже не був певен…
Що ти взагалі жива.

Емілі мовчала.

Її серце стискалося дедалі сильніше.

— Але одного дня…

Продовжив Аерон.

— Я відчув знайому магію.
Дуже слабку.
Майже згаслу.

Вона виходила з людського світу.

Я побачив маленьку дівчинку, яка годувала бездомного кошеня біля школи.

Ти була худенька.
У старій куртці.
З розбитими колінами.

І постійно усміхалася.

Він заплющив очі.

— Тоді я зрозумів…
Що виконав свою клятву.

Ти жила.

Не як принцеса.
Не як спадкоємиця престолу.

Просто…

Як щаслива дитина.

На очах Емілі заблищали сльози.

Вона згадала той день.
Кошеня.
Осінь.
Стару куртку.

Вона справді тоді була щасливою.

Не знаючи…

Якою ціною їй подарували це звичайне життя.

І вперше за довгий час вона подивилася на Аерона зовсім інакше.

Не як на ворога.

А як на людину, яка двадцять років несла тягар однієї-єдиної обіцянки.