Розділ 40 Полум’я

Першою загорілася східна вежа.

Полум’я здійнялося так високо, що на мить здавалося — саме небо почало горіти. Вітер одразу підхопив іскри, розкидаючи їх над дахами палацу. За кілька хвилин усе навколо потонуло в хаосі.

Крики.
Гуркіт металу.
Рев драконів.
Свист стріл.
І дзвін мечів, що стикався з таким гуркотом, ніби ламався сам світ.

Аерон притиснув маленьку Емілі до грудей.

Вона ще спала. Дивом.

Наче сама магія берегла її від жаху, що вже поглинув палац.

— Іди!
Голос Алестера пролунав так гучно, що перекрив навіть вибухи.
— Зараз!

Аерон не ворухнувся.

Він дивився на свого друга так, ніби бачив його востаннє.

— Разом, — хрипко сказав він. — Ми підемо разом.

Алестер сумно всміхнувся.

— Ти досі не навчився слухати.

— А ти досі любиш командувати.

Попри все, куточки губ короля ледь здригнулися.

Навіть зараз вони залишалися друзями.

Не королем і генералом.
Не володарем і підлеглим.

Двома хлопцями, які колись разом навчалися літати на драконах.
Разом програвали перші поєдинки.
Разом мріяли змінити світ.

І тепер цей світ руйнувався просто в них на очах.

За дверима пролунав страшний удар.

Масивне дерево затріщало.

Ще один.
І ще.

Хтось проривався всередину.

— Вони вже тут, — тихо сказала Ліанна.

Її голос дивував спокоєм.

Вона більше не плакала. Страх зник. Залишилася лише рішучість.

Королева підійшла до Аерона.

Обережно поправила ковдру, якою була накрита маленька Емілі. Її пальці затрималися на дитячій щоці трохи довше, ніж слід — ніби вона намагалася запам’ятати це відчуття назавжди.

— Бережи її, — прошепотіла вона.

Аерон мовчки кивнув.

— Пообіцяй.

— Клянусь.

— Ні.

Ліанна похитала головою.

— Не мені.

Вона подивилася на доньку.

— Їй.

Аерон повільно перевів погляд на дитину.

Його голос зрадницьки затремтів.

— Клянусь тобі…
Якою б ціною це не коштувало…
Я зроблю все, щоб ти жила.

Двері вибухнули.

У кімнату полетіли уламки дерева.

Кілька гвардійців одразу стали перед королівською родиною.

У проломі з’явилися люди в чорних обладунках.

Їх було багато.
Занадто багато.

Алестер мовчки вихопив меч. Золоте лезо спалахнуло світлом.

— Іди!

Цього разу Аерон не сперечався.

Він різко розвернувся й кинувся до потаємного проходу, прихованого за книжковою шафою.

Позаду вже лунав бій.

Крики.
Метал.
Полум’я.

Він не озирнувся.

Не міг.

Бо знав: якщо озирнеться хоча б раз — не зможе піти.

Потаємний тунель був вузьким і сирим. Його освітлювали лише старі магічні кристали, що мерехтіли слабким синім світлом.

Аерон біг.

Не відчуваючи ні болю від рани, ні втоми.

Лише маленьке серце, що билося під його долонею.

Емілі почала прокидатися.

Спершу тихо застогнала. Потім заплакала.

— Тш-ш… — він важко дихав. — Будь ласка… тихіше…

Але плач лише посилювався.

Дитина не розуміла, чому світ раптом став болем.
Чому тремтить земля.
Чому всюди крики.

— Пробач… — прошепотів він. — Пробач мені…

Позаду почувся гуркіт.

Їх переслідували.

Він пришвидшився.

Попереду вже блимав вихід. Ще кілька метрів — і ліс.

Але саме тоді з темряви виступила постать.

Високий чоловік у срібних обладунках. Обличчя приховане шоломом. У руках — довгий чорний спис.

— Далі ти не пройдеш, — спокійно сказав він.

Аерон завмер.

Повільно опустив Емілі нижче, прикриваючи її собою.

— Відійди.

— Віддай дитину.

— Ніколи.

Незнайомець зробив крок уперед.

— Тоді помреш разом із нею.

Аерон повільно вихопив меч.

Біль у боці розірвав тіло. Кров уже просочила одяг.

Шансів майже не було.

Але відступати — нікуди.

Позаду була дитина.
Попереду — смерть.

Він усміхнувся.

Втомлено. Майже приречено.

— Значить… спробуй забрати її.

І в ту ж мить вузький тунель вибухнув золотим світлом — коли два клинки зіткнулися з такою силою, що кам’яні стіни вкрилися тріщинами.

Це була не просто битва.

Це була боротьба за життя маленької дівчинки, яка ще не знала, що одного дня саме від неї залежатиме доля двох світів.