Розділ 39 Ніч, коли впало королівство

Аерон мовчав.
Його погляд залишався спокійним, але в очах уже не було тієї холодної байдужості, яка супроводжувала його від першої зустрічі.

Він дивився на Емілі так, ніби бачив перед собою не дорослу жінку, а маленьку дівчинку, яку колись тримав на руках.

— Джеймс має рацію.
Тихо промовив він.
— Якщо вже настав час говорити правду… то всю.

Він повільно перевів погляд убік, ніби перед його очима вже розкручувалися події двадцятирічної давнини.

Ніч була дивно тихою.

Над столицею висів повний місяць. Палац із білого каменю світився в його холодному світлі так яскраво, що здавався створеним не людьми, а самими зорями.

На балконах ще горіли ліхтарі.
У садах співали нічні птахи.

Ніхто навіть не підозрював, що це остання спокійна ніч їхнього світу.

У дитячій кімнаті було тепло. Камін тихо потріскував.

Біля великого вікна стояла молода жінка зі світлим волоссям, що спадало їй до пояса. На руках вона тримала маленьку дівчинку, загорнуту в білу ковдру.

Дитина майже засинала.

Жінка лагідно гладила її по голові.

— Вона сьогодні дуже неспокійна, — тихо сказала вона.

Чоловік поруч усміхнувся і обережно торкнувся крихітної долоні.

— Просто відчуває мамин настрій.

— Алестере… — жінка сумно глянула на нього. — Мені страшно.

Король кілька секунд мовчав, а потім ніжно обійняв її за плечі.

— Усе буде добре.

— Не кажи так.

— Чому?

— Бо коли ти так говориш… завжди трапляється щось погане.

Він тихо всміхнувся.

— Це лише збіг.

— Хотілося б…

Жінка заплющила очі й притулилася до його плеча.

Вони мовчали.

Просто тримали цю мить, ніби вона могла зупинити час.

Бо за стінами палацу вже починалася війна.

Перший вибух пролунав далеко.
Другий — ближче.
Третій змусив здригнутися весь палац.

Король миттєво відсторонився. Його погляд став холодним, зібраним.

— Почалося.

Двері різко відчинилися. У кімнату вбіг гвардієць. Його обладунки були вкриті кров’ю.

— Ваша Величносте! Вони прорвалися! Північна брама впала!

Король лише коротко кивнув.

— Скільки часу?

— Не більше десяти хвилин!

Алестер повернувся до дружини. Їхні погляди зустрілися — і слова стали непотрібними.

Ліанна міцніше притиснула дитину до грудей.

— Ні… — прошепотіла вона. — Будь ласка… не сьогодні…

Король зробив крок до неї й обережно торкнувся її щоки.

— Послухай мене.

Його голос був надто спокійним.

— Якщо вони дістануться сюди… ти підеш.

— Ні.

— Це наказ.

— НІ!

Вона вперше підвищила голос.

— Я не залишу тебе!

— Ліанно…

Він торкнувся її чола своїм.

— Якщо ти залишишся… Емілі загине.

Тиша впала миттєво.

Королева заплющила очі. По її щоці повільно скотилася сльоза.

— Я ненавиджу тебе… — прошепотіла вона.

Алестер сумно всміхнувся.

— Я знаю.

— За те, що змушуєш мене обирати.

Він не відповів. Бо відповіді, яка могла б це зламати, не існувало.

Двері відчинилися знову.

Цього разу зайшов Аерон.

Молодший. Без плаща. Без маски холодної людини, якою він стане пізніше.

Його обличчя було закривавлене, а ліву руку він притискав до глибокої рани.

— Вони вже всередині, — сказав він.

Король коротко кивнув.

— Забирай її.

Аерон завмер.

— Що?

Алестер обережно взяв дитину на руки. Вона навіть не прокинулася.

Він дивився на неї так, ніби намагався запам’ятати кожну рису.

Кожну вію.
Кожен вдих.

Потім повільно передав її Аерону.

— Ні… — похитав головою той. — Алестере… не змушуй мене.

— Це наказ короля.

— До біса наказ!

Його голос зірвався.

— Я не залишу вас!

— Залишиш.

Тихо відповів король.

— Бо ти єдиний, кому я можу довірити найдорожче.

У кімнаті стало так тихо, що було чути потріскування каміна.

Маленька рука дитини несвідомо стиснула його палець.

Аерон різко заплющив очі.

— Я повернуся… — прошепотів він. — Обіцяю.

Алестер сумно всміхнувся.

— Ні.

— Повернешся лише тоді… якщо вона буде в безпеці.

За вікном знову пролунав вибух.

Цього разу зовсім поруч.

Скло тріснуло.

І між вежами вже виднілося полум’я.

Війна прийшла до палацу.

І ніхто з них ще не знав, що за кілька хвилин їхні долі розійдуться на двадцять довгих років.