Розділ 38 Імена, які мовчали двадцять років

Слова Аерона зависли в повітрі.

Ніхто не поворухнувся.

Здавалося, навіть Проміжок затамував подих.

Емілі дивилася на нього так, ніби раптом перестала розуміти людську мову.

Серце билося дедалі швидше.

Вона хотіла засміятися.

Сказати, що це безглуздий жарт.

Що він просто намагається зламати їхню довіру.

Але…

Не могла.

Бо від самого початку цієї історії найнеможливіші речі завжди виявлялися правдою.

— Ні… — ледь чутно сказала вона. — Це неправда.

Аерон не сперечався.

Не переконував.

Лише дивився на неї спокійно.

— Я теж колись хотів, щоб це було неправдою.

Емілі різко перевела погляд на Джеймса.

Він мовчав.

Його щелепи були стиснуті так сильно, що напружилися м’язи на шиї.

— Джеймсе… — вона зробила крок до нього. — Скажи щось.

Він не відповів.

— Будь ласка.

Він повільно заплющив очі.

Ненадовго.

Наче шукав хоча б одне слово, яке могло б щось виправити.

Але таких слів не існувало.

— Я… — його голос був майже нечутним. — Не знаю всієї правди.

У грудях Емілі щось обірвалося.

— Але…

Він підняв на неї погляд.

— Я знав, що тебе приховали.

Тиша стала густою.

Навіть воїни в срібних масках більше не здавалися загрозою.

Усе відійшло на задній план.

— Ти… — Емілі ледве вимовляла слова. — Ти знав?

— Так.

— І мовчав?

— Так.

— Скільки?

Мовчання стало відповіддю.

Вона повільно похитала головою.

— Від самого початку…

Це було не запитання.

Це був вирок.

Джеймс не заперечив.

Її губи затремтіли.

Вона відступила на крок.

Потім ще на один.

Наче між ними виросла невидима стіна.

— Чому? — лише одне слово.

Але в ньому було стільки болю, що навіть Каель опустив очі.

Джеймс мовчав.

Бо жодна відповідь не могла виправдати правду.

— Я дав клятву, — нарешті сказав він.

— Кому?

— Твоїм батькам.

Емілі різко підняла голову.

— Моїм…

— Прийомним.

Він вимовив це слово так, ніби воно обпікало йому горло.

І світ остаточно зламався.

Емілі тихо засміялася.

Не тому, що було смішно.

Так сміються, коли біль стає нестерпним.

— Прийомним… — повторила вона.

Наче пробувала це слово на смак.

— Значить… — вона подивилася на Джеймса. — Я весь цей час була права.

Він мовчав.

— Я завжди відчувала, що не належу цьому світові.

Ніхто не відповів.

— А вони… — її голос затремтів. — Вони знали?

— Так.

— І мовчали двадцять років?

— Так.

Вона відвернулася.

Очі пекли.

Ні.

Вона не плакатиме.

Не зараз.

Глибокий вдих.

Ще один.

Повітря все одно не вистачало.

— Вони мене любили? — тихо запитала вона.

Джеймс відповів одразу:

— Понад усе.

Вона різко повернулася.

— Тоді чому?

— Бо якби хтось дізнався, хто ти… — він не закінчив.

Аерон закінчив за нього:

— Тебе вбили б ще дитиною.

Тиша стала важкою, як камінь.

Емілі дивилася на власні долоні.

Золотий знак ледь світився.

Наче теж не знав, ким він є.

— Хто… — вона повільно підняла голову. — Хто мої справжні батьки?

Цього разу відповів не Аерон.

І не Джеймс.

Каель.

— Король Алестер… — його голос був тихим. — І королева Ліанна.

Імена нічого їй не сказали.

Але всередині щось здригнулося.

Наче відлуння забутої мелодії.

— Вони… — почала вона.

— Загинули, — сказав Джеймс. — Захищаючи тебе.

Емілі заплющила очі.

Знову спалахнули образи.

Світле волосся.

Теплі руки.

Жіночий сміх.

Чоловік, який тримав її на руках.

Чи це були…

вони?

— Ні… — пошепки сказала вона. — Я їх навіть не пам’ятаю.

— Бо ти була зовсім маленька, — відповів Аерон. — Тобі не було й року.

Вона відкрила очі.

— А ти… — її погляд зупинився на ньому. — Звідки знаєш?

У срібних очах Аерона промайнув біль.

Такий глибокий, що його неможливо було приховати.

Він ледь усміхнувся.

Сумно.

— Бо… — його голос став майже беззвучним. — Я виніс тебе з палацу тієї ночі.

Тиша.

Абсолютна.

— Що?.. — видихнула вона.

— Поки місто горіло… — він дивився кудись у минуле. — Я ніс тебе крізь полум’я.

Ти плакала.

Дуже голосно.

А я просив тебе замовкнути…

Не тому, що злився.

А тому, що нас переслідували.

Він гірко всміхнувся.

— Ти була така маленька…

Весь світ містився в моїх руках.

Емілі не могла сказати нічого.

Бо вперше в житті відчула:

він не бреше.

Це не слова.

Це пам’ять.

І провина, яка жила в ньому двадцять років.

Тоді Джеймс зробив крок уперед.

Його золоті очі зустрілися зі срібними очима Аерона.

— Досить.

Тихо сказав він.

— Якщо вже відкривати правду…

Його голос став твердішим.

— То скажи їй усе.

Не тільки те, що вигідно тобі.

Аерон завмер.

І вперше за всю розмову його незворушність дала тріщину.