Розділ 37 Імператор тіней

Постаті в срібних масках не рухалися.

Вони стояли на одному коліні, схиливши голови, ніби перед ними з'явився не просто володар, а жива легенда.

Повітря стало важчим.

Емілі відчула це одразу.

Кожен вдих давався зусиллям, ніби на плечі опустився невидимий тягар.

Кроки стихли.

Із темряви повільно вийшов чоловік.

Високий.

Стрункий.

На ньому не було обладунків — лише довгий чорний плащ із темно-срібною вишивкою, що нагадувала переплетені крила дракона. Волосся кольору нічного неба спадало на плечі, а обличчя…

Емілі завмерла.

Він не виглядав старим. Не виглядав зламаним війною.

Йому можна було дати трохи більше тридцяти років.

І саме це лякало найбільше.

Бо ті, хто пережив століття війни, не дивляться на світ так спокійно.

Його очі були срібними.

Не холодними.

Порожніми.

Наче все людське в них давно згасло.

Він зупинився за кілька метрів.

Погляд ковзнув по Каелю, потім по Джеймсу — і лише тоді зупинився на Емілі.

Довше, ніж слід.

Наче він бачив у ній щось важливіше за всіх інших.

— Отже… — його голос був тихим, оксамитовим. — Ти все-таки дійшла до Серця Межі.

Емілі мовчала.

Інстинкт підказував не відводити погляду.

Не показувати страху.

Вона не знала чому, але відчуття було надто чітким, щоб його ігнорувати.

Джеймс зробив крок уперед, повністю закриваючи її собою.

— Не дивись на неї.

Чоловік ледь схилив голову.

— Це наказ?

— Попередження.

— Цікаво… — на його губах промайнула тінь усмішки. — Ти завжди був упертим.

Джеймс не відповів.

Його меч світився настільки яскраво, що золоте світло відбивалося від чорної підлоги.

Незнайомець ковзнув поглядом по клинку.

— Ти досі носиш його.

— Він належав моєму батькові.

— Ні, — спокійно відповів чоловік. — Колись він належав мені.

Запала тиша.

Каель різко підняв голову.

— Замовкни.

У його голосі вперше прозвучала справжня лють.

Але чоловік навіть не подивився на нього.

— Ти все ще ненавидиш мене.

— Я ненавиджу те, що ти зробив.

— Це різні речі.

Він говорив так, ніби обговорював щось буденне.

Наче війн не існувало.

Емілі переводила погляд з одного на іншого, дедалі більше розуміючи: вона бачить лише уламок історії.

— Хто ви? — нарешті запитала вона.

Усі троє одночасно повернулися до неї.

Незнайомець усміхнувся.

— Гарне питання.

Він зробив ще кілька кроків уперед. Воїни в масках навіть не ворухнулися.

— Колись… — почав він. — Я був імператором.

Емілі насупилася.

— Якої держави?

— Усього світу.

Вона кілька секунд мовчала.

— Скромності вам не позичати.

На мить запала тиша.

Каель тихо пирхнув.

Джеймс опустив погляд, ніби стримуючи усмішку.

Навіть кілька воїнів ледь помітно здригнулися.

І раптом чоловік розсміявся.

Щиро.

Без злості.

Цей сміх був майже людським.

— Тепер розумію… — він похитав головою. — Чому Межа обрала саме тебе.

— Ви не відповіли, — спокійно сказала Емілі.

Його усмішка зникла.

— Моє ім'я…

Він заплющив очі на мить.

— Аерон.

Із вуст Каеля вирвався важкий видих.

— Не вимовляй його…

— Пізно, — спокійно відповів Аерон. — Вона все одно мала його почути.

Емілі повторила ім'я подумки.

Аерон.

Знову те саме відчуття — ніби воно вже існувало в її житті, просто було стерте.

— Ми знайомі? — мимоволі запитала вона.

Погляд Аерона став м'якшим.

— Ні.

Коротка пауза.

— Але колись я тримав тебе на руках.

Світ завмер.

Емілі відчула, як серце пропустило удар.

— Що?..

Джеймс різко розвернувся до нього.

— Не смій.

У його голосі була така лють, що простір навколо здригнувся.

Аерон спокійно витримав цей погляд.

— Вона має право знати.

— Не від тебе.

— А від кого? — він зробив ще один крок. — Від тих, хто двадцять років приховував її походження?

Тиша стала майже неприродною.

— Про що ви говорите?.. — голос Емілі затремтів.

Ніхто не відповів.

Джеймс мовчав.

Каель теж.

Аерон дивився лише на неї.

І вперше в його срібних очах з'явився біль.

Справжній.

Глибокий.

— Емілі… — тихо промовив він. — Ти все життя шукала свою родину.

Вона відчула, як земля повільно зникає з-під ніг.

— Так…

— І дарма.

Він ледве видихнув.

— Бо твоя родина весь цей час шукала тебе.