Розділ 36 Повернення

Емілі різко вдихнула повітря.

Легені обпекло холодом.

Світ ще довго залишався розмитим, ніби вона виринала з глибини води. Звуки поверталися уривками: тихий дзвін кристалів, важке дихання поруч і приглушений гул, що йшов із глибини Проміжку.

Вона моргнула.

Перед нею було біле дерево.

Те саме.

Але тепер воно виглядало інакше — ніби виснажене. Кришталеве листя більше не сяяло, а лише тьмяно мерехтіло, як згасаюче світло.

— Емілі.

Голос Джеймса був тихим.

Надто тихим.

Вона повернула голову.

Він стояв поруч.

Занадто близько.

І вперше за весь час на його обличчі не було звичної холодної маски. Лише напруга і прихована тривога.

— Ти мене чуєш?

Емілі кілька секунд мовчки дивилася на нього.

Потім повільно кивнула.

— Так…

Голос зірвався.

— Що сталося?

Вона не одразу зрозуміла, що він досі тримає її за руку.

Міцно.

Ніби боявся, що вона знову зникне.

Він теж це зрозумів.

І різко відпустив.

— Вибач, — сухо сказав він, повертаючи собі контроль.

Емілі потерла зап’ястя.

На шкірі залишилися сліди його пальців.

Але дивно — вона не відчула образи.

Лише дивне, тепле розгублення.

— Скільки… — вона озирнулася. — Скільки мене не було?

Каель мовчки подивився на дерево.

— Майже добу.

Емілі завмерла.

— Добу?

— Для тебе минуло кілька хвилин, — тихо додав він. — Для нас… двадцять дві години.

У неї пересохло в горлі.

— Ви… весь цей час чекали?

Джеймс насупився.

— А що ми мали робити?

Його відповідь прозвучала так, ніби інші варіанти просто не існували.

— Ми не могли тебе залишити.

Каель тихо хмикнув.

— Насправді він мало не збожеволів.

— Каелю, — холодно кинув Джеймс.

— Що? Це правда.

Він схрестив руки.

— Ти ходив колами навколо дерева двадцять дві години. П’ять разів намагався пробити бар’єр. Тричі мало не спалив Серце Межі. І майже влаштував бійку зі мною.

— Ти дратував.

— Я тебе зупиняв.

— Вона могла не повернутися.

Ці слова прозвучали тихіше.

І серйозніше.

У повітрі повисла тиша.

Навіть Каель більше не жартував.

Емілі дивилася на Джеймса.

Він стояв нерухомо, опустивши погляд, ніби сам не хотів, щоб це було правдою.

Вона зробила крок ближче.

— Джеймсе.

Він не відповів.

— Я повернулася.

— Так, — тихо.

— Подивися на мене.

Пауза.

Довга.

А потім він підняв голову.

І вона побачила те, чого ще ніколи не бачила.

Втому.

І полегшення.

Таке сильне, що воно майже ламало його зсередини.

— Я жива, — м’яко сказала вона.

— Бачу, — відповів він.

— Тоді перестань дивитися так, ніби ти мене поховав.

Він нічого не сказав.

Лише повільно підняв руку.

І торкнувся її щоки.

Обережно.

Наче перевіряв, чи вона справжня.

Емілі завмерла.

Його пальці були теплими.

І в цю мить усе навколо зникло.

Дерево.

Проміжок.

Каель.

Світ.

Залишилися тільки вони двоє.

— Я більше не хочу тебе втрачати, — тихо сказав Джеймс.

Так тихо, що ці слова майже розчинилися в повітрі.

Емілі не встигла відповісти.

Серце Межі здригнулося.

По білому стовбуру дерева пробігла перша чорна тріщина.

Потім друга.

Третя.

За лічені секунди вони вкрили майже весь стовбур.

Кристали почали гаснути один за одним.

Їхній дзвін перетворився на тривожний, ламкий скрегіт.

— Ні… — прошепотів Каель.

Він зробив крок уперед.

— Це неможливо.

Повітря стало важким.

Наче сама реальність знову стискалася.

З глибини Проміжку пролунав низький гуркіт.

Потім ще один.

І ще.

Наче щось величезне наближалося.

Джеймс миттєво став перед Емілі.

Меч спалахнув золотим полум’ям.

Каель також дістав клинок.

Вперше за довгий час вони стояли поруч.

Не як вороги.

Як ті, ким колись були.

Брати.

Темрява попереду заворушилася.

Із неї почали виходити постаті.

Одна.

Друга.

Десята.

А потім — сотні.

Чорні обладунки.

Срібні маски.

Ідеальний, мовчазний лад.

Вони синхронно стали на одне коліно.

Наче чекали.

Наче визнавали владу того, хто ще не з’явився повністю.

Тиша стала абсолютною.

А потім пролунав крок.

Повільний.

Впевнений.

Без поспіху.

Людина, яка його робила, не сумнівалася ні в чому.

І коли вона вийшла з темряви, навіть повітря змінилося.

Каель завмер.

— Він… — прошепотів він. — Прокинувся.