Розділ 34 Правда, яку вкрали

Світ не зник.

Він розсипався на тисячі золотих уламків, немов величезне дзеркало, в яке кинули камінь.

Уламки повільно кружляли навколо Емілі, відбиваючи десятки різних картин. Вона бачила міста, яких ніколи не існувало на Землі, драконів, що ширяли між кришталевими вежами, і людей із золотими знаками на руках, схожими на її власний.

Усе тривало лише мить.

Потім уламки знову злилися в єдине ціле.

Емілі стояла на високій терасі величезного палацу.

Перед нею простягалося неймовірне місто.

Безмежне.

Живе.

Вежі зі світлого каменю здіймалися до самих хмар, а між ними сяяли мости, сплетені зі світла. Над дахами пролітали дракони всіх кольорів і розмірів — від гігантів, що затуляли небо, до маленьких створінь, схожих на птахів.

Місто дихало.

Рухалося.

І здавалося настільки справжнім, що на мить Емілі забула про все інше.

— Це... мій світ, — тихо сказала Хранителька.

Емілі повільно повернулася до неї.

— Він існував?

— І досі існує.

— Але...

— Не так, як раніше.

Раптом вітер приніс дзвінкий дитячий сміх.

Емілі

Розділ 35

Серце війни

Емілі мовчала.

Слова Хранительки не вкладалися в голові.

Усе, що вона дізналася за останні години, руйнувало звичну картину світу. Раніше їй здавалося, що історія завжди має прості відповіді: герої й лиходії, добро і зло, переможці та переможені.

Тепер вона починала розуміти, що правда майже ніколи не буває такою простою.

— Якщо Каель не загинув... — тихо промовила вона. — То чому він повернувся таким?

Хранителька довго не відповідала.

Навколо шелестіла висока трава, а над долиною поступово згущувалися темні хмари.

— Бо триста років — це дуже багато, — нарешті сказала вона. — Навіть для безсмертних.

Емілі не відводила від неї погляду.

— Його змінили?

Хранителька повільно похитала головою.

— Ні.

Її голос став тихішим.

— Його ламали.

Кожного дня.

Кожної ночі.

Протягом трьох століть.

Світ навколо раптом здригнувся.

Перед очима Емілі виник новий спогад.

Вона опинилася в темній кам'яній камері.

Сирі стіни були вкриті тріщинами, а єдине джерело світла пробивалося крізь вузький отвір високо під стелею.

На холодній підлозі сидів чоловік.

Його руки й ноги сковували чорні ланцюги.

Одяг давно перетворився на лахміття.

Він сидів нерухомо, немов статуя.

Лише через кілька секунд повільно підняв голову.

У Емілі перехопило подих.

Каель.

Але майже невпізнаваний.

З його обличчя зникла колишня впевненість, а в очах більше не було життя.

Вони стали порожніми.

Наче він дивився кудись далеко за межі цього світу.

Раптом важкі двері зі скрипом відчинилися.

До камери увійшла висока постать у чорному плащі.

Обличчя приховувала темрява.

Видно було лише холодні срібні очі.

— Сьогодні ти знову відмовишся? — спокійно запитав незнайомець.

Каель мовчав.

— Триста років... — продовжив чоловік. — І ти досі віриш, що брат шукає тебе.

Жодної реакції.

— Він давно забув.

Тиша.

— Він живе. Дихає. Усміхається.

Незнайомець нахилився ближче.

— А ти досі сидиш тут.

Його пальці ковзнули по холодному ланцюгу.

Каель заплющив очі.

— Замовкни.

Голос був хрипким і слабким.

Наче він справді не говорив багато років.

На губах чоловіка з'явилася ледь помітна усмішка.

— Добре.

Він повільно випростався.

— Ти все ще можеш злитися.

— Це означає, що ще не зламався остаточно.

Він рушив до виходу.

— Я повернуся завтра.

— Як і завжди.

Двері зачинилися.

Темрява знову огорнула камеру.

Минуло кілька секунд.

Каель повільно підняв голову до вузького клаптика неба.

І майже беззвучно прошепотів:

— Джеймсе...

Спогад розтанув.

Емілі різко вдихнула.

Очі пекли від сліз.

— Він...

Вона не могла продовжити.

— Він чекав його весь цей час.

— Так, — тихо відповіла Хранителька.

— Кожного дня.

— Кожної ночі.

— Він вірив, що брат прийде.

Емілі опустила погляд.

— Але Джеймс не знав.

— Не знав.

У грудях стало боляче.

Тепер вона розуміла значно більше.

Розуміла, чому Каель не ненавидів Джеймса по-справжньому.

У його словах було багато образи.

Багато болю.

Але не ненависті.

— Він досі любить його, — прошепотіла вона.

На обличчі Хранительки з'явилася сумна усмішка.

— Бо справжню любов не може знищити навіть час.

Деякий час вони мовчали.

Темна імла вже майже поглинула далекі гори.

— А той чоловік? — нарешті запитала Емілі. — Той, хто тримав його в полоні...

Усмішка зникла з обличчя Хранительки.

— Він не прагне влади.

— Не прагне помсти.

— І навіть не хоче знищити світи.

Емілі здивовано насупилася.

— Тоді чого він хоче?

Хранителька заплющила очі.

— Він хоче повернути те, що втратив.

— Що саме?

Відповідь пролунала після довгої паузи.

— Доньку.

Емілі застигла.

— Доньку?

— Колись у нього була сім'я.

— Дружина.

— Маленька дівчинка.

— Вони загинули під час Першої війни.

Емілі повільно видихнула.

— І через це...

— Він збожеволів, — тихо закінчила Хранителька.

У її голосі не було осуду.

Лише смуток.

— Він вирішив, що якщо не може повернути власну дитину, то змусить увесь світ пережити такий самий біль.

Емілі мовчала.

Тепер вона бачила картину цілком.

Найстрашніше зло часто народжується не з ненависті.