Розділ 32 За межею реальності

Світ повернувся різко.

Настільки різко, що Емілі втратила рівновагу й ледь не впала. Перед очима все ще миготіли чорні уламки простору, ніби сама реальність щойно розсипалася на друзки й тепер поспіхом складала себе докупи.

Повітря наповнилося запахом пилу, диму й мокрого бетону.

Вона жадібно вдихнула.

— Ми...

Її голос був хрипким.

— Ми живі?

— Поки що.

Джеймс відповів коротко, не відводячи погляду від темряви попереду.

Його меч усе ще світився золотом.

Полум'я на лезі нервово тремтіло.

Наче навіть магія відчувала щось неправильне.

Емілі озирнулася.

Вони більше не були в музеї.

Коридор зник.

Стіни теж.

Навколо простягався величезний зал із чорного каменю. Височенні колони здіймалися кудись у непроглядну темряву, а між ними плавали дивні світлові сфери, схожі на застиглі зорі.

Під ногами блищала гладенька поверхня.

Настільки темна, що нагадувала воду.

Емілі обережно ступила крок.

По ній одразу розійшлися золоті кола.

Наче вона йшла по дзеркальному озеру.

— Де ми?

Каель уважно озирнувся.

Його обличчя втратило останні барви.

— Ні...

— Що?

— Він затягнув нас у Проміжок.

— Це ще що таке?

— Простір між світами.

Емілі мовчки дивилася навколо.

Все виглядало нереальним.

Десь високо над головою повільно пропливали шматки неба.

В одному світило сонце.

В іншому падав сніг.

У третьому вирувала гроза.

Наче хтось розбив реальність на тисячі уламків.

— Гарно.

Несподівано сказала вона.

Джеймс повернувся.

— Гарно?

— Якщо не думати про те, що нас сюди затягнув божевільний володар темряви...

Вона повільно обвела поглядом простір.

— То це найкрасивіше місце, яке я бачила.

На губах Джеймса майнула ледь помітна усмішка.

Каель тільки похитав головою.

— Ви двоє мене колись доконаєте.

— Чому?

— Бо нормальні люди в такій ситуації панікують.

— Я панікую.

— Не схоже.

— Усередині.

— А зовні?

Вона знизала плечима.

— Якщо вже помирати, то хоча б із гарним краєвидом.

— Не говори так.

Джеймс вимовив це різкіше, ніж хотів.

Емілі здивовано подивилася на нього.

— Це був жарт.

— Мені не смішно.

Запала коротка тиша.

Потім вона тихо сказала:

— Ти справді хвилюєшся.

— Так.

Відповідь прозвучала миттєво.

Без вагань.

Без звичної холодності.

Емілі завмерла.

Джеймс теж.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Першим погляд відвів саме він.

— Нам потрібно рухатися.

Його голос знову став стриманим.

Але тепер вона вже бачила більше, ніж він хотів показати.

— Он воно.

Каель раптом показав уперед.

У центрі залу стояло дерево.

Величезне.

Самотнє.

Його білий стовбур нагадував мармур, а замість листя на гілках росли тисячі сяючих кристалів.

Вони тихо дзвеніли.

Наче маленькі срібні дзвіночки.

Від цього звуку по шкірі бігли мурашки.

— Яке красиве...

прошепотіла Емілі.

— Не підходь.

Миттєво сказав Каель.

— Чому?

— Бо це не дерево.

— А що тоді?

Каель подивився на нього так, ніби вимовляв щось святе.

— Серце Межі.

У ту ж мить знак на руці Емілі почав світитися.

Спочатку ледь помітно.

Потім дедалі яскравіше.

Кристали на дереві відповіли.

Один за одним вони спалахнули золотим світлом.

Повітря наповнив дивний спів.

Стародавній.

Мелодія була незнайомою.

І водночас боляче знайомою.

Наче спогад, який вона колись забула.

— Воно...

Її голос затремтів.

— Воно кличе мене.

— Не слухай.

Різко сказав Джеймс.

Але було вже пізно.

Емілі зробила крок уперед.

Потім ще один.

Наче невидима сила лагідно вела її до дерева.

Джеймс миттєво схопив її за зап'ястя.

— Емілі.

Вона не відповіла.

Усі звуки навколо почали зникати.

Залишився лише спів.

І тихий жіночий голос у її голові.

Теплий.

Лагідний.

Сповнений суму.

«Дитино...»

Емілі заплющила очі.

Серце пропустило удар.

«Ти нарешті прийшла.»

— Хто ти?..

ледве чутно прошепотіла вона.

Минуло кілька секунд.

Потім голос відповів:

«Та, що чекала тебе від самого початку.»

І в ту ж мить одна з білих гілок дерева повільно потягнулася до неї.

Наче жива.

А в глибині сяючого стовбура почав проступати силует жінки зі світла.