Розділ 31 Голос у темряві

Темрява поглинула все.

Не залишилося навіть слабкого відблиску аварійних ламп. Зникли обриси стін, тріщини на бетоні, уламки під ногами.

Здавалося, сам простір перестав існувати.

Емілі перестала розуміти, чи стоїть на місці, чи падає кудись униз.

Єдине, що тримало її в реальності, — рука Джеймса.

Тепла.

Міцна.

Справжня.

Вона стискала її так сильно, що пальці вже боліли.

Але не відпускала.

Бо знала: якщо відпустить — загубиться.

— Не бійся.

Його голос пролунав зовсім поруч.

— Легко сказати.

Вона нервово всміхнулася.

— Учора я хвилювалася через диплом.

А сьогодні мене переслідує древнє зло.

— Справедливо.

— Це був жарт?

— Можливо.

Попри все, Емілі відчула, як страх трохи відступає.

Лише трохи.

Бо темрява навколо раптом заворушилася.

Повільно.

Наче жива.

І тоді пролунав голос.

Спокійний.

Низький.

Небезпечно тихий.

— Триста років...

Пауза.

— А ти зовсім не змінився, Джеймсе.

Принц миттєво підняв меч.

Золоте полум’я спалахнуло навколо леза.

Світло вирвало з темряви кілька метрів простору.

Усе інше залишалося чорною порожнечею.

— Покажися.

Тихий сміх.

— Наказуєш навіть тепер.

Очі Джеймса стали крижаними.

— Покажися.

— А якщо ні?

— Тоді я сам тебе знайду.

Цього разу засміявся вже незнайомець.

Неголосно.

Але від цього сміху по шкірі біг мороз.

— Ось це я й хотів почути.

Темрява попереду розступилася.

Повільно.

Наче неохоче.

І з неї вийшов чоловік.

Високий.

У довгому чорному плащі.

Темне волосся спадало на лоб.

Срібні очі дивилися прямо на них.

Він не виглядав чудовиськом.

Не виглядав володарем Безодні.

Не виглядав навіть особливо небезпечним.

І саме це було найстрашніше.

Бо сила відчувалася в ньому настільки ясно, що не потребувала демонстрації.

Наче перед ними стояла не людина.

А катастрофа, яка просто обрала людську подобу.

Чоловік перевів погляд на Емілі.

І завмер.

На мить.

Лише на одну коротку мить.

Наче побачив щось, чого не очікував.

— Отже...

Тихо промовив він.

— Це справді ти.

Емілі насупилася.

— Ми знайомі?

— Ні.

Його усмішка була майже невидимою.

— Але я чекав на тебе дуже довго.

— Хто ти?

Запитання зависло в повітрі.

Чоловік мовчав кілька секунд.

Потім відповів:

— Той, через кого почалася ця війна.

У коридорі запала тиша.

Навіть Джеймс здригнувся.

— Не смій.

Холодно сказав він.

— Чому?

Срібні очі ковзнули до принца.

— Бо вона повинна знати?

— Вона нічого від тебе не почує.

— Досі намагаєшся вирішувати за інших.

У голосі чоловіка не було злості.

Лише втома.

Стара.

Майже безмежна.

Він знову подивився на Емілі.

І раптом вона відчула дивне.

Не страх.

Не ненависть.

Сум.

Глибокий і незрозумілий.

Наче ця людина втратила щось надзвичайно важливе.

Дуже давно.

І досі не змогла змиритися.

Це відчуття тривало лише секунду.

Потім зникло.

Наче його й не було.

— Ми ще зустрінемося.

Тихо сказав він.

— Раніше, ніж вам хотілося б.

Він підняв руку.

Темрява здригнулася.

Простір навколо вкрився тріщинами.

Наче саме повітря було склом.

І наступної миті світ розсипався на тисячі чорних уламків.

Чоловік зник.

Темрява зникла разом із ним.

Але перш ніж усе остаточно розчинилося, Емілі почула останні слова:

— Передай привіт Дрейвену, Джеймсе.

І вперше за весь цей час принц по-справжньому зблід.