Розділ 30 Минуле, яке не відпускає

Рев дракона поступово стих.

Його змінив глухий гуркіт, що луною котився підземеллям, наче сама земля стогнала під вагою сили, яка прорвалася крізь Межу.

Та цього разу ніхто не звертав на нього уваги.

Емілі дивилася лише на двох чоловіків.

На Джеймса.

І на того, кого він колись називав братом.

Вона не знала, кому вірити.

Але одне відчувала абсолютно чітко.

Обидва говорили правду.

Принаймні ту її частину, яку самі вважали правдою.

Зв'язок із Джеймсом відгукувався глухим болем.

Старим.

Таким старим, що він давно мав перетворитися на спогад.

Але не перетворився.

Джеймс мовчав.

Його погляд був спрямований кудись у минуле.

Туди, куди він не хотів повертатися триста років.

— Скажи їй.

Голос Каеля прозвучав несподівано м'яко.

— Вона все одно дізнається.

Джеймс заплющив очі.

На мить.

Лише на мить.

Потім важко видихнув.

— Ми були братами.

У коридорі запала тиша.

— Не по крові.

Його голос став тихішим.

— Але це ніколи не мало значення.

Емілі мовчки слухала.

— Нас було троє.

Я.

Каель.

І Дрейвен.

Ми росли разом.

Навчалися разом.

Билися разом.

Вважали, що так буде завжди.

Каель гірко всміхнувся.

— Ми були дурнями.

— Ми були молодими.

Виправив Джеймс.

— Це майже одне й те саме.

На кілька секунд між ними промайнула тінь колишньої близькості.

Те, що не змогли знищити навіть століття.

А потім вона зникла.

— Коли відкрився перший Розлом, нас відправили його закрити.

Продовжив Джеймс.

— Ми знали, що можемо не повернутися.

Але все одно пішли.

— Бо вірили не тим людям.

Тихо додав Каель.

Джеймс різко подивився на нього.

— Знову починаєш?

— А хіба я колись зупинявся?

Його усмішка була короткою.

І зовсім не веселою.

— Нас зрадили.

Сказав Джеймс.

— Саме біля Серця Розлому.

— Так.

Погодився Каель.

— І ти досі не знаєш, хто це був.

— Назви ім'я.

— Не можу.

— Чому?

Каель підняв голову.

Його погляд став дивним.

Настороженим.

Наче він прислухався до чогось, чого не чули інші.

— Тому що він слухає.

Емілі насупилася.

— Хто?

Каель не відповів.

Лише дивився кудись угору.

Крізь бетон.

Крізь поверхи музею.

Крізь саме небо.

І саме тоді світло почало мерехтіти.

Раз.

Два.

Три.

По стінах побігли чорні тіні.

Темніші за саму темряву.

Повітря раптом стало крижаним.

Усі лампи одночасно вибухнули.

Коридор занурився в непроглядний морок.

Емілі інстинктивно схопила Джеймса за руку.

Цього разу сама.

Він лише сильніше стиснув її долоню.

— Не рухайтеся.

Тихо сказав Каель.

Уперше в його голосі прозвучав страх.

Справжній.

Неприхований.

— Каелю...

Голос пролунав просто з темряви.

Спокійний.

Глибокий.

Майже лагідний.

Емілі відчула, як по спині пробіг холод.

Каель зблід.

Джеймс миттєво підняв меч.

Золоте світло спалахнуло навколо леза.

Але навіть воно не могло розігнати темряву повністю.

— Ти знову говориш зайве.

Промовив невідомий голос.

Тиша.

Повільні кроки.

Один.

Другий.

Третій.

Хтось наближався.

І кожен його крок змушував простір навколо здригатися.

Наче сам світ не хотів його тут бачити.

— Покажися!

Холодно наказав Джеймс.

У відповідь почувся тихий сміх.

— Як завжди.

Голос став ближчим.

— Ти досі вважаєш, що готовий побачити правду.

Емілі відчула, як зв'язок між нею та Джеймсом різко спалахнув.

Біль.

Страх.

І дивне передчуття.

Наче вони стояли на краю прірви.

А потім у темряві відкрилися очі.

Срібні.

Холодні.

Нелюдські.

І в ту мить Емілі зрозуміла страшну річ.

Весь цей час вони думали, що шукають ворога.

Але насправді ворог уже давно знайшов їх.

І тепер сам вирішив вийти з тіні.