Розділ 29 Король без корони

Повітря стало нерухомим.

Навіть пил, що досі кружляв між уламками бетону, ніби завмер у повітрі. Коридор, ще хвилину тому наповнений гуркотом і ревом дракона, тепер потонув у дивній тиші.

Такій тиші, яка з'являється лише перед бурею.

Незнайомець більше не посміхався.

Його плечі напружилися, а пальці непомітно стиснули руків'я меча, прихованого під плащем.

Емілі помітила це першою.

До цього моменту він поводився так, ніби ніщо у світі не могло його здивувати.

Тепер усе змінилося.

Він боявся.

І саме це лякало найбільше.

Чоловік у чорному плащі неквапливо зробив ще кілька кроків.

Його чоботи майже безшумно торкалися вкритої тріщинами підлоги.

Здавалося, навіть уламки бетону самі розступалися перед ним.

Він зупинився за кілька метрів.

— Я очікував більш... урочистої зустрічі.

Його голос звучав спокійно.

М'яко.

Наче він вітав давніх знайомих після довгої розлуки.

Джеймс не опустив меч.

— Назви своє ім'я.

Чоловік тихо засміявся.

— Як завжди.

Він похитав головою.

— Ти ставиш питання раніше, ніж починаєш думати.

— Ім'я.

Повторив Джеймс холодніше.

Чоловік мовчав кілька секунд.

Потім повільно стягнув рукавичку з правої руки.

На його зап'ясті чорнів знак.

Той самий дракон.

Лише повністю чорний.

Без жодної золотої лінії.

У Емілі завмерло серце.

— У нього...

Вона мимоволі підняла власну руку.

Її знак відповів.

Золоте світло спалахнуло саме собою.

На руці чоловіка темний символ теж почав світитися.

Дві мітки.

Дві протилежності.

Вони відгукувалися одна на одну.

— Неможливо...

прошепотів Джеймс.

Чоловік підняв на нього погляд.

І вперше каптур трохи сповз назад.

Було видно лише нижню половину обличчя.

Бліду шкіру.

Чітко окреслені губи.

І легку усмішку.

— Мене давно називають по-різному.

Він зробив паузу.

— Темним королем.

— Володарем Безодні.

— Руйнувальником світів.

Він байдуже знизав плечима.

— Люди завжди любили красиві назви.

— А твоє справжнє ім'я?

спитала Емілі.

Чоловік подивився на неї.

Його усмішка стала теплішою.

Чомусь це виглядало ще моторошніше.

— Ти дізнаєшся його.

— Але не сьогодні.

Джеймс зробив крок уперед.

— Не наближайся до неї.

— До неї?

Чоловік тихо розсміявся.

— Джеймсе...

Він вимовив його ім'я так, ніби знав його все життя.

— Ти досі нічого не зрозумів.

— Що саме?

— Вона ніколи не була твоєю.

У повітрі ніби щось змінилося.

Золоте світло на мечі Джеймса стало яскравішим.

Його дракон усередині загарчав.

— Вона не річ.

Голос принца став крижаним.

— І нікому не належить.

Чоловік уважно подивився на нього.

Потім повільно кивнув.

— Приємно чути.

— Що?

— За триста років ти хоч чогось навчився.

Емілі переводила погляд із одного на іншого.

— Ви...

Вона насупилася.

— Ви знайомі?

Запала тиша.

Чоловік довго дивився на Джеймса.

Наче бачив не принца, який стояв перед ним зараз.

А того хлопця, яким він був колись.

Триста років тому.

— Колись.

Спокійно відповів він.

— Дуже давно.

— Це нічого не пояснює.

— І не повинно.

Джеймс різко стиснув руків'я меча.

— Не починай.

На губах чоловіка з'явилася дивна усмішка.

Сумна.

Майже втомлена.

— Ти досі тікаєш від правди.

— Замовкни.

— Чому?

Він зробив ще один крок.

— Бо боїшся, що вона дізнається?

У повітрі ніби натягнулася невидима струна.

Емілі раптом зрозуміла.

Між ними було щось значно більше за ненависть.

Значно старіше.

І значно болючіше.

— Хто ти такий?

Чоловік не відводив погляду від Джеймса.

— Скажи їй сам.

— Ні.

— Як завжди.

Він тихо видихнув.

— Тоді доведеться мені.

Лише тепер його очі зустрілися з очима Емілі.

— Колись ми були родиною.

Емілі застигла.

— Родиною?

Джеймс повільно заплющив очі.

Наче вже знав, що пролунає далі.

Чоловік гірко всміхнувся.

— Так.

Він зробив коротку паузу.

— Він мій брат.

...

Серце Емілі пропустило удар.

— Що?

Вона різко повернулася до Джеймса.

Той не заперечував.

Не сперечався.

Не заперечував навіть поглядом.

Його обличчя стало зовсім беземоційним.

— Це брехня?

тихо запитала вона.

Він повільно похитав головою.

— Ні.

Світ ніби похитнувся.

— Тоді...

— Колись...

Джеймс говорив повільно.

Наче кожне слово давалося йому важче за будь-який бій.

— Він був частиною нашої родини.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Нарешті.

— Хоч щось ти сказав чесно.

— Замовкни.

— Або що?

— Не змушуй мене згадувати минуле.

— Чому?

Його голос став тихішим.

— Бо тобі соромно?

Джеймс мовчав.

Емілі ніколи ще не бачила його таким.

Він був злий.

Ні.

Не просто злий.

Поранений.

Наче кожне слово цього чоловіка відкривало старі рани, які так і не загоїлися за триста років.

Чоловік уважно дивився лише на нього.

— Ти досі не сказав їй правду.

— Це не твоя справа.

— Уже моя.

Він перевів погляд на Емілі.

— Запитай його.

Його голос був майже лагідним.

— Чому він так ненавидить власне минуле.

— Не слухай його.

різко сказав Джеймс.