Розділ 28 Крок у невідоме

Протягом кількох секунд ніхто не рухався.

Усі троє стояли посеред напівзруйнованого коридору, ніби саме повітря стало надто важким, щоб зробити хоча б один вдих. Десь далеко лунав рев чорного дракона, але тепер він здавався майже незначним. Після того, що вони щойно побачили, навіть ця істота вже не виглядала найбільшою загрозою.

Емілі першою порушила мовчання.

— Хто він?

Незнайомець провів долонею по обличчю.

Вперше за весь час він виглядав втомленим.

— Його ім'я давно заборонено вимовляти.

— Це не відповідь.

— Іншої поки що не буде.

Джеймс зробив крок уперед.

— Досить загадок.

Його голос був тихим.

Небезпечно тихим.

— Якщо він існує, я хочу знати все.

Незнайомець важко зітхнув.

— Триста років тому ти був надто молодим.

— Не змінюй тему.

— Я й не змінюю.

Він подивився просто в очі принцу.

— Те, чого тебе навчали... було лише половиною правди.

Обличчя Джеймса не змінилося.

Та через Зв'язок Емілі відчула хвилю напруження.

— Продовжуй.

— Вам розповідали, що Великий Розлом закрили Перші дракони.

— Так.

— І що Темний Володар загинув.

— Так.

— Це брехня.

Запала тиша.

Навіть далекі вибухи на мить ніби стихли.

— Якщо він не загинув...

— То його ув'язнили.

Незнайомець схрестив руки.

— Його неможливо було вбити.

— Ким він був?

— Першим.

— Першим ким?

Він перевів погляд на Емілі.

— Першим, хто підкорив драконів.

У Джеймса стиснулися щелепи.

— Неможливо.

— Саме це казали всі.

— Дракони не служать людям.

— Звичайні — ні.

Незнайомець замовк.

— Але існували й інші.

— Первісні дракони...

Він кивнув.

— Народжені ще до створення світів.

Емілі потерла скроні.

— Мені здається, моя голова зараз вибухне.

Обидва чоловіки подивилися на неї.

— Серйозно.

Вона розвела руками.

— Учора я писала наукову статтю про міфологічні символи. Сьогодні дізнаюся, що дракони існують, світів декілька, а якийсь безсмертний чаклун керує чудовиськами.

— Якщо тебе заспокоїть...

почав Джеймс.

— Не заспокоїть.

— Добре.

Незнайомець тихо засміявся.

— Принаймні почуття гумору ти не втратила.

— Це єдине, що в мене залишилося.

На диво, Джеймс ледь помітно усміхнувся.

Емілі одразу це помітила.

— Ти зараз усміхнувся.

— Ні.

— Усміхнувся.

— Тобі здалося.

— Брехун.

— Можливо.

Незнайомець кілька секунд мовчки дивився на них.

Потім пробурмотів:

— Неймовірно.

— Що?

— Ви сперечаєтеся посеред кінця світу.

— Це допомагає не панікувати.

— Дивний спосіб.

— Працює.

Джеймс тихо фиркнув.

Емілі миттєво повернулася до нього.

— Ага! Тепер ще й смієшся!

— Не перебільшуй.

— Я все бачила.

— Це був не сміх.

— А що?

— Помилка.

Вона закотила очі.

— Неможливий чоловік.

— Уже краще.

— Що краще?

— Ти перестала боятися.

Емілі відкрила рот.

І відразу закрила.

Бо він мав рацію.

Страх справді трохи відступив.

Саме в цю мить підлога здригнулася.

Усі троє завмерли.

Цього разу звук лунав не позаду.

Попереду.

З боку виходу.

Раз.

Ще раз.

Наче хтось повільно спускався сходами.

Крок.

Ще один.

І ще.

У темному проході з'явилася постать.

Висока.

У довгому чорному плащі.

Каптур повністю приховував обличчя.

Вона рухалася спокійно.

Неквапливо.

Наче була господарем цього місця.

Незнайомець різко зблід.

— Ні...

Джеймс миттєво витягнув меч.

Золоте лезо освітили коридор.

— Хто це?

Ніхто не відповів.

Постать продовжувала наближатися.

Крок.

Ще крок.

І раптом Емілі відчула щось дивне.

Зв'язок між нею та Джеймсом завібрував.

Наче попереджав.

Наче кричав про небезпеку.

Чоловік зупинився за кілька метрів.

Повільно підняв голову.

Під каптуром виднілося лише бліде підборіддя.

І ледь помітна усмішка.

— Нарешті...

Його голос був спокійним.

Майже доброзичливим.

Від цього ставало ще страшніше.

— Я знайшов вас.

По спині Емілі пробіг холод.

Не магія.

Інстинкт.

Усе всередині благало тікати.

Негайно.

Джеймс зробив крок уперед, повністю закриваючи її собою.

Вона навіть не встигла заперечити.

Чоловік у плащі уважно спостерігав за цим.

Потім його усмішка стала ширшою.

— Отже...

Його погляд затримався на руках Джеймса та Емілі.

На невидимому зв'язку між ними.

— Зв'язок уже сформувався.

Запала тиша.

Незнайомець поруч тихо вилаявся.

А чоловік у плащі лише задоволено кивнув.

Наче побачив саме те, заради чого прийшов.

І в ту мить Емілі зрозуміла одну річ.

Вони боялися дракона.

Боялися Розлому.

Боялися кінця світу.

Але ця людина лякала їх усіх значно більше.

І вперше за весь цей день навіть Джеймс не знав, що робити далі.