Розділ 27 Незнайомий ворог

Коридор знову занурився в тишу.

Лише важке дихання Емілі порушувало її.

Металева труба вислизнула з її пальців і з глухим дзвоном упала на бетонну підлогу. Золоте сяйво згасло, але тепло в долоні нікуди не зникло.

Вона дивилася на знак.

На доказ того, що все це не сон.

Не марення.

Не наслідок втоми.

— Що це було?..

— Твоя сила.

Голос Джеймса пролунав спокійно.

Наче вони говорили про щось буденне.

Емілі нервово засміялася.

— Учора я хвилювалася через диплом.

Вона похитала головою.

— А сьогодні ти кажеш мені, що я маю якусь магічну силу.

— Не якусь.

— Чудово. Тоді поясни яку.

Джеймс мовчав.

Його погляд на мить затримався на знаку.

Наче він бачив щось таке, про що не хотів говорити.

— Пізніше.

— Я ненавиджу цю відповідь.

— Знаю.

— Тоді припини її використовувати.

— Не можу.

— Чому?

Він не відповів.

І це дратувало її ще більше.

Раптом позаду пролунав звук оплесків.

Повільних.

Неквапливих.

Наче хтось щойно подивився цікаву виставу.

Раз.

Другий.

Третій.

Вони одночасно обернулися.

Незнайомець стояв серед уламків, недбало схрестивши руки на грудях.

Його плащ був припорошений пилом, але сам він виглядав дивно спокійним.

Занадто спокійним для людини, яка щойно пережила появу дракона.

— Вражає.

— Чого тобі? — холодно запитав Джеймс.

— Попередити.

— Не вірю.

— Як завжди.

Посмішка зникла з його обличчя.

І саме це насторожило найбільше.

Бо вперше від початку їхньої зустрічі він перестав гратися словами.

— Він іде.

Емілі насупилася.

— Хто?

Незнайомець подивився спочатку на неї, потім на Джеймса.

— Той, кого не повинно існувати.

Запала тиша.

— Дракон? — припустила вона.

— Ні.

— Тоді хто?

Він кілька секунд мовчав.

Наче підбирав слова.

— Той, хто створив драконів Темряви.

Навіть Джеймс завмер.

Емілі побачила, як напружилися його плечі.

— Це неможливо.

— Я теж так думав.

— Він загинув.

— Очевидно, ні.

Повітря в коридорі раптом стало холоднішим.

Набагато холоднішим.

Світло меча почало тьмяніти.

Тіні вздовж стін витягнулися й стали неприродно довгими.

Емілі відчула дивний тиск.

Наче хтось дивився на неї.

Здалеку.

Але дуже уважно.

Наступної миті зв'язок між нею та Джеймсом різко спалахнув.

Біль пронизав груди.

Вона схопилася за серце.

Поруч так само здригнувся Джеймс.

І світ зник.

Перед ними простягнувся величезний зал.

Темний.

Безмежний.

Сотні чорних колон піднімалися вгору, гублячись у мороці.

У центрі стояв трон.

Стародавній.

Висічений із чорного каменю.

На ньому сиділа постать.

Нерухома.

Мов статуя.

Обличчя приховувала темрява.

Було видно лише очі.

Срібні.

Холодні.

Нескінченно старі.

Вони повільно відкрилися.

І одразу знайшли їх.

Емілі завмерла.

Вона раптом усвідомила страшну річ.

Це не було видіння.

Не спогад.

Він справді дивився на них.

Саме зараз.

Крізь простір.

Крізь світи.

Крізь саму реальність.

По його губах ковзнула ледь помітна усмішка.

— Нарешті...

Голос пролунав одночасно в їхніх головах.

Тихий.

Спокійний.

І від цього ще страшніший.

— Я відчув вас.

Темрява навколо трону заворушилася.

Наче жива.

— Один прокинувся.

Його погляд ковзнув до Джеймса.

— Інша згадує.

Тепер він дивився на Емілі.

— Усе відбувається саме так, як повинно.

Світ вибухнув.

Видіння зникло.

Емілі різко вдихнула повітря.

Ноги ледь тримали її.

Поруч Джеймс важко спирався на меч.

Вони обоє бачили одне й те саме.

Без жодних сумнівів.

Незнайомець повільно заплющив очі.

На його обличчі вперше не залишилося жодного сліду насмішки.

Лише втома.

І страх.

— Він повернувся...

— Хто він? — тихо запитала Емілі.

Незнайомець відкрив очі.

— Король Безодні.

Навіть повітря ніби завмерло після цих слів.

Десь далеко над музеєм почало темніти небо.

Хмари згущувалися.

Закриваючи сонце.

А в іншому світі, на далекому чорному троні, стародавній володар Темряви повільно підвівся.

Після тисячоліть очікування гра нарешті починалася.