Розділ 26 Світ, що тріщить

Земля здригнулася так, ніби саме серце планети пропустило удар.

Ударна хвиля прокотилася будівлею музею, вибиваючи шибки далеко за його межами. На парковці одна за одною спрацьовували сигналізації автомобілів. Люди на вулиці зупинялися, розгублено озираючись навколо, але ще не розуміли, що стали свідками початку катастрофи.

А під музеєм народжувався кошмар.

Емілі бігла настільки швидко, наскільки дозволяли сили. Легені палали, ноги підкошувалися від втоми, а серце калатало так голосно, що заглушало навіть гуркіт позаду.

Джеймс не відпускав її руки.

Його долоня була міцною й теплою.

Незмінною серед хаосу.

— Швидше.

— Я біжу!

— Повільно.

— Дуже підтримуєш.

— Стараюся.

Попри все, в його голосі промайнула ледь помітна тінь усмішки.

Емілі вже відкрила рот, щоб відповісти, коли позаду пролунав новий вибух.

Коридор здригнувся.

Величезна бетонна балка впала просто перед ними.

Джеймс різко смикнув її до себе.

Уламки розлетілися на всі боки.

Повітря заповнив пил.

На кілька секунд світ перетворився на сіру імлу.

Потім згасло світло.

Повністю.

Темрява поглинула все навколо.

— Джеймсе...

— Я тут.

Його голос пролунав зовсім поруч.

Вона міцніше стиснула його руку.

— Не відпускай.

— Не відпущу.

І чомусь вона одразу повірила.

Але вже наступної миті відчула щось інше.

Щось неправильне.

Повітря стало густим.

Важким.

Наче саме приміщення затамувало подих.

Темрява навколо почала ворушитися.

Спочатку повільно.

Потім швидше.

Із тіней почали виринати постаті.

Одна.

Друга.

П'ята.

Десята.

Безликі.

Мовчазні.

Їхні тіла складалися з чорного диму, а замість очей світилися вузькі сріблясті розрізи.

Емілі відчула, як холод пробіг уздовж хребта.

— Це ще що таке?

Джеймс миттєво вихопив меч.

Золоте полум'я спалахнуло вздовж леза, освітлюючи коридор.

— Тіньові мисливці.

— Назва зовсім не заспокоює.

— Бо вони не створені для того, щоб заспокоювати.

Перша істота кинулася вперед.

Її рух був майже невидимим.

Та Джеймс виявився швидшим.

Золотий клинок описав коротку дугу.

Тінь розсипалася попелом.

За нею — друга.

Третя.

Четверта.

Він рухався бездоганно.

Наче сам став частиною бою.

Жодного зайвого руху.

Жодної помилки.

Лише холодна точність воїна, який пережив сотні битв.

Але ворогів ставало дедалі більше.

Вони виходили просто зі стін.

Із підлоги.

З кожної темної плями.

Наче сам морок породжував їх.

— Їх забагато!

— Бачу.

— Це був не дуже корисний коментар!

— Зате правдивий.

Навіть зараз він знаходив час сперечатися.

І саме це дивним чином допомагало не панікувати.

Раптом одна з тіней ковзнула повз нього.

Просто до Емілі.

Вона помітила її першою.

Поруч лежала металева труба.

Не думаючи, дівчина схопила її.

— Емілі...

— Не починай!

— Це погана ідея.

— У мене інших немає!

Вона замахнулася.

Труба з гуркотом врізалася в тінь.

Створіння відлетіло до стіни.

На мить.

Лише на мить.

Потім повільно випрямилося.

І повернуло голову до неї.

— Ой...

Тінь кинулася вперед.

Швидко.

Занадто швидко.

Джеймс був далеко.

Не встигав.

Емілі бачила пазурі, які вже тягнулися до її обличчя.

Ще секунда.

І все закінчиться.

Та раптом щось усередині неї відгукнулося.

Ніби прокинулося після довгого сну.

Знак на долоні спалахнув.

Золоте світло вирвалося назовні сліпучим потоком.

Настільки яскравим, що коридор перетворився на суцільне море сяйва.

Тінь заверещала.

Її тіло почало розсипатися просто в повітрі.

Світло буквально випалювало морок ізсередини.

За кілька секунд від створіння не залишилося нічого.

Лише попіл.

І тиша.

Емілі важко дихала.

Її серце шалено калатало.

Вона повільно опустила руку.

— Я...

Голос зрадницьки затремтів.

— Я цього не робила.

Джеймс дивився на неї так, ніби бачив уперше.

У золотих очах промайнуло щось дуже схоже на тривогу.

— Ні.

Він говорив майже пошепки.

— Це зробила ти.

Емілі нерозуміюче похитала головою.

Але в глибині душі вже знала.

Він має рацію.

Щось усередині неї змінилося.

Прокинулося.

І тепер уже не засне.

Десь далеко, біля Розлому, чорний дракон повільно відкрив очі.

Його зіниці звузилися.

На величезній лускатій морді з'явилася моторошна посмішка.

— Нарешті...

Його голос прокотився крізь темряву, мов далекий грім.

— Ти згадуєш, хто ти насправді.

І вперше за тисячі років дракон відчув надію.

Бо Ключ почав пробуджуватися.