Розділ 25 Вибір

Незнайомець більше нічого не говорив. Він стояв трохи осторонь, уважно спостерігаючи за Джеймсом і Емілі. Його обличчя залишалося спокійним, майже байдужим, але в холодних сірих очах читався дивний інтерес. Здавалося, він дивився не на двох людей, а на якусь давню силу, що поступово пробуджувалася просто перед ним.

Тим часом Розлом продовжував розширюватися. Темрява всередині нього вирувала, наче жива, а чорний дракон повільно просувався вперед. Його величезна голова вже повністю опинилася в підземеллі музею. Багряні очі уважно оглядали простір, а вертикальні зіниці нагадували погляд прадавнього хижака, який нарешті знайшов свою здобич. Від самої його присутності повітря ставало важчим, а страх підіймався десь із найглибших куточків людської душі.

Емілі відчула, як слабкість розливається по тілу. Їй раптом захотілося опинитися де завгодно, тільки не тут. Повернутися додому, до звичного життя, до книжок, архівів і незакінченої дипломної роботи. Хотілося прокинутися і зрозуміти, що все це було лише страшним сном.

Але сон не закінчувався.

Дракон повільно повернув голову в її бік.

І подивився просто на неї.

Світ навколо ніби завмер. Шум обвалів, крики людей, рев магії — усе відступило на другий план. Залишилися лише ці багряні очі.

А потім у її свідомості пролунав голос.

Глибокий. Старий. Настільки давній, що кожне слово віддавалося холодом у кістках.

«Маленький Ключ...»

Емілі здригнулася й різко озирнулася.

Ніхто не реагував.

Ніхто нічого не чув.

Отже, голос звертався лише до неї.

«Нарешті ми зустрілися...»

— Ні... — ледве чутно прошепотіла вона.

— Емілі?

Джеймс миттєво повернувся до неї.

— Що сталося?

Вона насилу підняла на нього погляд.

— Він говорить зі мною.

Обличчя принца миттєво напружилося.

— Не слухай його.

— Я не хочу!

— Тоді ігноруй.

— Це неможливо!

У її голосі вперше прозвучав справжній страх.

— Він ніби в мене в голові...

Джеймс уже відкрив рота, щоб відповісти, але дракон заговорив знову.

«Вони брешуть тобі.»

Емілі різко схопилася за скроні.

«Вони приховують правду.»

— Замовкни...

«Запитай його.»

Голос став тихішим.

Майже лагідним.

Від цього було ще страшніше.

«Запитай принца, скільки людей він убив.»

Емілі завмерла.

Наче весь світ раптом звузився до одного питання.

Вона повільно подивилася на Джеймса.

Він зрозумів усе без слів.

— Не вір йому.

Але сумнів уже проник у її свідомість.

Маленька тріщина.

Ледь помітна.

Та достатня.

— Це правда? — тихо запитала вона.

Між ними запала тиша.

Джеймс не відводив погляду.

Не виправдовувався.

Не шукав красивих слів.

Лише через кілька секунд важко видихнув:

— Так.

Емілі широко розплющила очі.

— Скільки?

Його погляд на мить потьмянів.

— Не рахував.

Ці два слова прозвучали важче за будь-яке зізнання.

У них не було жорстокості.

Не було гордості.

Лише втома.

Триста років воєн.

Триста років втрат.

Триста років рішень, за які доводилося платити чужими життями.

— Ти...

Вона не знала, що сказати.

А він сам завершив думку:

— Я воїн.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я маю.

Емілі дивилася на нього мовчки.

Все її життя було побудоване навколо знань, історії, пошуку істини. Вона завжди вважала насильство неправильним. Завжди була впевнена, що знає, де проходить межа між добром і злом.

Але зараз перед нею стояла людина, яка прожила кілька століть у світі, де ця межа давно стерлася.

І вона не знала, чи має право його судити.

Джеймс помітив її погляд.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

Сумна.

Втомлена.

— Дивишся так, ніби боїшся мене.

Емілі хотіла заперечити.

Але він уже похитав головою.

— Не хвилюйся.

Його голос став тихішим.

— Я звик.

Він зробив крок назад.

І чомусь саме ці слова боляче різонули її.

Набагато сильніше, ніж зізнання про сотні битв і тисячі смертей.

Вона вже хотіла щось сказати.

Пояснити.

Заперечити.

Та не встигла.

Усе сталося за одну мить.

Дракон ударив.

Без попередження.

Без жодного звуку перед атакою.

Його гігантська лапа врізалася в краї Розлому, остаточно розриваючи залишки Межі між світами. Від удару здригнулася вся будівля музею. Бетонні балки затріщали, колони почали руйнуватися, а зі стелі посипалися тонни уламків. Система пожежогасіння вибухнула потоками холодної води, які миттєво змішалися з пилом і димом.

Навколо залунали крики.

Професор Гарріс кинувся допомагати охоронцям.

Незнайомець одним рухом створив навколо себе темний щит.

А Джеймс навіть не замислився.

Він різко схопив Емілі за руку.

— Біжимо!

— Куди?!

— Подалі від кристала!

Цього разу вона не сперечалася.

Вони разом кинулися вузьким коридором, перестрибуючи через уламки каміння та уламки металевих конструкцій. Позаду гриміли обвали, ревів дракон, а земля під ногами тремтіла так, ніби ось-ось мала розколотися навпіл.

Емілі бігла з усіх сил.

Її долоня залишалася в руці Джеймса.

Міцній.

Теплій.

Надійній.

Він не відпускав її ні на мить.

І сам не усвідомлював, що робить це вже не через Ключ.

Не через магічний зв'язок.

Не через пророцтва.

А тому, що сама думка про те, що вона може зникнути серед цього хаосу, викликала в ньому страх, якого він не відчував уже багато десятиліть.

А позаду них, серед руїн музею та уламків Межі між світами, чорний дракон остаточно вирвався на свободу.