Розділ 23 Полум'я і тінь

Тишу порушив дракон.

Його рев був настільки могутнім, що повітря перетворилося на суцільну ударну хвилю. Вона прокотилася підземеллям, мов землетрус, змушуючи здригнутися самі стіни музею. Скляні вітрини вибухнули одночасно, металеві полиці з гуркотом падали одна на одну, а бетонні колони вкривалися дедалі новими тріщинами.

Емілі інстинктивно затулила вуха долонями, але це не допомогло. Звук лунав не зовні — він проникав просто в свідомість, пробирався під шкіру й відгукувався болем у кожній клітині тіла.

На мить перед очима потемніло.

І раптом вона побачила те, чого ніколи не мала бачити.

Палаюче небо.

Місто, охоплене вогнем.

Тисячі драконів, що падали з хмар.

Кров на кам'яних вулицях.

Відчайдушні крики.

І величезного чорного дракона, настільки велетенського, що його крила закривали сонце.

Видіння зникло так само раптово, як і з'явилося.

Емілі різко вдихнула повітря й похитнулася.

— Що це було?..

Джеймс почув її навіть крізь рев Розлому. Не обертаючись, він тихо відповів:

— Він показав тобі минуле.

— Чому?

— Бо ти пов'язана з Ключем.

— Я цього не хотіла.

— Я знаю.

Його голос на мить став м'якшим. Лише на одну коротку мить. Потім він знову перетворився на холодного й зібраного воїна.

Тим часом темрява в центрі Розлому почала ворушитися. Щось неймовірно велике намагалося пройти крізь надто вузький портал. Спочатку з'явилися кігті — чорні, блискучі, завдовжки майже два метри кожен. Вони вп'ялися в краї Розлому, і бетон навколо почав кришитися. За ними повільно показалася величезна голова, вкрита чорною лускою, прикрашена вигнутими рогами. Багряні очі світилися в темряві, а паща, заповнена рядами довгих білих ікол, викликала первісний страх.

Навіть сама лише голова цієї істоти була більшою за вантажівку.

Дракон глибоко вдихнув.

І підвал миттєво наповнився крижаним холодом.

— Він проходить... — прошепотів незнайомець.

Його голос уперше втратив звичну впевненість.

— Ми не встигнемо.

Джеймс різко повернувся до нього.

— Панікувати почав?

— Я оцінюю ситуацію.

— Тоді оцінюй швидше.

— Він занадто сильний.

— Дякую. Це я й без тебе бачу.

Емілі не могла повірити власним очам. Посеред катастрофи, яка могла знищити обидва світи, вони знаходили час сперечатися.

— Ви серйозно зараз? — не витримала вона. — Якщо маєте план — скажіть. Якщо ні, то припиніть поводитися, як діти.

Обидва чоловіки одночасно подивилися на неї.

На кілька секунд запала тиша.

Потім незнайомець тихо фиркнув.

— Вона мені подобається дедалі більше.

— Ще слово, — холодно промовив Джеймс, — і ти забудеш, навіщо людям язик.

У цю мить чорний кристал раптом вибухнув золотим сяйвом.

Світло стало таким яскравим, що всі мимоволі заплющили очі. Руни навколо артефакту закрутилися дедалі швидше, а повітря наповнилося гулом древньої магії.

Емілі відчула різкий жар у долоні.

Опустивши погляд, вона побачила, що знак дракона на її зап'ясті світиться золотом. Тепер він був чітким і виразним, ніби його вирізали просто на шкірі.

— Джеймсе...

Він одразу зрозумів, про що йдеться.

— Покажи.

Емілі простягнула руку.

Джеймс обережно торкнувся її зап'ястя.

Його пальці виявилися теплими.

Несподівано теплими.

Ледь їхня шкіра зустрілася, світ навколо ніби зник.

Перед очима Джеймса промайнули спогади, які не могли належати йому.

Маленька дівчинка сидить серед книжок про міфологію й із захопленням розглядає малюнок дракона.

«Одного дня я знайду тебе», — шепоче вона.

Картина змінюється.

Безсонні ночі над дипломною роботою.

Купи нотаток.

Порожня квартира.

Робота в музеї.

І самотність.

Тиха, глибока самотність, яку Емілі роками приховувала за усмішкою.

У той самий момент Емілі бачила його життя.

Юного принца з дерев'яним мечем у руках.

Виснажливі тренування.

Перші перемоги.

Перші втрати.

Війни.

Смерті друзів.

Обов'язок, який ніколи не дозволяв зупинитися.

І триста років самотності.

Триста років відповідальності за цілий світ.

Джеймс різко відсмикнув руку, ніби обпікся.

Вони мовчки дивилися одне на одного.

У словах більше не було потреби.

Вперше вони побачили одне одного справжніми.

Без масок.

Без гордості.

Без звичних захисних стін.

— Що це було?.. — пошепки запитала Емілі.

Але відповів не Джеймс.

— Ні...

Голос незнайомця прозвучав настільки стривожено, що всі миттєво повернулися до нього.

Він зблід і дивився лише на їхні руки.

— Вони створили Зв'язок.

— Який ще зв'язок? — нахмурився Джеймс.

— Це неможливо...

— Поясни.

Незнайомець важко видихнув.

— Якщо двоє носіїв Ключів встановлюють істинний зв'язок, їхні долі переплітаються назавжди.

— Конкретніше.

— Відтепер ви відчуватимете одне одного.

Він перевів погляд з Джеймса на Емілі.

— Будь-який біль. Будь-який страх. Будь-яку небезпеку. Навіть якщо вас розділятимуть тисячі світів.

Емілі завмерла.

Машинально вона подивилася на Джеймса.

Той мовчав.

Але десь глибоко всередині вже відчував її розгубленість, тривогу й страх. Відчував настільки чітко, ніби ці емоції були його власними.

І серед усього цього було ще дещо.

Ледь помітне бажання довіритися.

Він одразу ж спробував відкинути цю думку.

Це було нерозумно.

Небезпечно.

Вони знайомі надто мало.

Та попри всі спроби переконати себе у зворотному, Джеймс раптом усвідомив просту річ.

Уперше за триста років він більше не почувався самотнім.