Розділ 22 Тимчасовий союз

Пил ще не встиг осісти після чергового обвалу. У повітрі висів важкий запах каменю, металу й озону. Десь далеко над ними безперервно вили сирени, але сюди, глибоко під землю, їхній звук долинав лише приглушеним гулом. Зі стелі сипався дрібний пісок, а тріщини на стінах повільно повзли все далі, ніби сама будівля більше не могла витримувати сили, що прокинулися в її надрах.

Незнайомець мовчки спостерігав за Джеймсом. На його губах грала дивна усмішка — така, ніби він побачив саме те, чого давно очікував.

— Тобі завжди бракувало самовладання, — промовив він спокійно. — Але не думав, що причиною стане звичайна смертна.

— Замовкни.

— Чому? Хіба це неправда?

Джеймс не відповів. Його обличчя залишалося незворушним, але Емілі вже навчилася помічати те, що вислизало від інших. Його плечі були напружені. Надто напружені. Пальці на руків’ї меча стискалися сильніше, ніж потрібно.

І раптом вона зрозуміла дещо важливе.

Він боявся.

Не цього чоловіка.

Не темних створінь.

І навіть не самого Розлому.

Він боявся не встигнути захистити тих, хто стояв за його спиною.

Незнайомець знову перевів погляд на Емілі.

— Ти навіть не уявляєш, у що тебе втягнули.

— Зате ти, мабуть, зараз усе поясниш? — різко відповіла вона.

На його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Подобається мені її характер.

— Мене не цікавить, подобаюся я тобі чи ні.

— Уже бачу.

— І повір, краще б ми ніколи не зустрічалися.

— Це вже неможливо.

Його голос прозвучав спокійно, але від цих слів по спині Емілі пробіг неприємний холодок.

Джеймс зробив крок уперед.

— Сказав же — не дивися на неї.

— А якщо дивитимуся?

— Тоді забудеш, як виглядаєш без шолома.

На мить повітря між ними стало густим і важким. Вони дивилися один одному в очі, і навіть Емілі була готова заприсягтися, що ще секунда — і обидва кинуться в бій.

Проте сталося зовсім інше.

Усе приміщення раптом здригнулося.

З Розлому вирвалася настільки потужна хвиля темної енергії, що навіть незнайомець похитнувся й змушений був зробити крок назад. Темні істоти, які ще секунду тому нерухомо стояли за його спиною, раптом заверещали.

Їхні тіла почали змінюватися.

Викривлятися.

Розтягуватися.

Наче якась сила більше не могла утримувати їхню форму.

Незнайомець різко повернув голову до Розлому.

— Ні...

Уперше від моменту його появи в голосі прозвучала тривога.

Джеймс теж це відчув.

— Що відбувається?

Той тихо вилаявся.

— Він прокидається.

— Хто?

Відповіддю стало оглушливе гарчання.

Воно прокотилося підземеллям так, що затремтіли стіни. Це був не рев тварини й не голос людини. Звук здавався настільки древнім і величезним, що сам простір здригався від його присутності.

Емілі відчула, як по шкірі побігли мурашки.

Розлом почав швидко збільшуватися.

Темрява всередині нього закрутилася у величезний вир, схожий на чорний ураган. Повітря засвистіло, уламки каміння піднялися над підлогою, а золоті руни навколо кристала спалахнули з новою силою.

І тоді в глибині мороку почав вимальовуватися силует.

Спочатку нечіткий.

Майже невидимий.

Але з кожною секундою він ставав усе більшим.

У темряві повільно проступили два величезні роги.

Довга шия.

Масивна голова.

А потім відкрилися очі.

Два багряні ока, що світилися серед пітьми.

Вони були більшими за автомобіль.

І дивилися просто на цей світ.

У Емілі пересохло в роті.

— Це...

Професор Гарріс безсило опустився на уламок стіни.

— Боже милостивий...

Навіть незнайомець більше не посміхався.

Його погляд залишався прикутим до істоти.

— Він не повинен був прокинутися зараз...

Джеймс різко повернувся до нього.

— Що це?

— Не що.

На мить той заплющив очі.

— Хто.

Запала коротка тиша.

— Це перший дракон Темряви.

Слова прозвучали так буденно, ніби він говорив про погоду.

Але від них кров застигала в жилах.

Емілі повільно перевела погляд на Джеймса.

— Дракон?..

Той мовчав.

І саме це мовчання стало відповіддю.

Усе було правдою.

Легенди.

Стародавні записи.

Забуті перекази.

Дракони існували.

Не в казках.

Не в міфах.

Не на сторінках книжок.

Один із них зараз намагався прорватися у її світ.

Новий рев змусив здригнутися весь музей.

Стеля затріщала ще сильніше.

Величезний уламок бетону з гуркотом упав просто між Джеймсом і його ворогом. Обидва одночасно відскочили в різні боки.

Незнайомець не відводив погляду від Розлому.

— Якщо він пройде крізь Межу, — тихо промовив він, — ми всі помремо.

Цього разу ніхто не сперечався.

Джеймс мовчав кілька секунд.

Потім повільно підняв меч.

Але не в бік свого давнього ворога.

У бік Розлому.

— Не думав, що колись скажу це...

Його погляд зустрівся з холодними сірими очима незнайомця.

— Але зараз у нас одна проблема.

На губах того з’явилася крива усмішка.

— Тимчасове перемир’я?

— Лише доти, доки ця тварюка не повернеться туди, звідки вилізла.

Незнайомець кілька секунд дивився на нього, після чого повільно кивнув.

— Після цього знову спробуємо вбити один одного.

— Домовилися.

На диво, жоден із них не сумнівався, що саме так і буде.

Емілі переводила погляд з одного чоловіка на іншого й не могла повірити в те, що бачить.

Ще кілька хвилин тому вони були готові розпочати бій, який, ймовірно, закінчився б смертю одного з них.

Тепер же стояли пліч-о-пліч.

Не тому, що пробачили минуле.

Не тому, що довіряли одне одному.