Розділ 21 Ворог із минулого

На кілька довгих секунд у підземеллі запанувала моторошна тиша. Здавалося, навіть сам Розлом завмер, спостерігаючи за тим, що відбувається. Темні істоти більше не рухалися. Вони мовчки розступилися в різні боки, ніби визнаючи владу того, хто щойно з'явився. Безликі постаті схилили голови, а холод, що наповнював приміщення, став ще густішим і важчим.

Новоприбулий неквапливо ступив уперед. Його важкі чоботи торкнулися бетонної підлоги, але звук вийшов дивним — не глухим, як мав би бути, а таким, ніби метал ударився об камінь десь у бездонній печері. Темрява стелилася за ним густими хвилями, а повітря навколо викривлялося, немов не могло витримати його присутності.

Емілі мимоволі відступила на крок. Вона ще нічого не знала про цього чоловіка, але вже відчувала до нього гостру неприязнь. Від нього віяло смертю. Не тією смертю, яку приносить воїн із мечем чи вбивця зі зброєю. Це була давніша, первісна сила. Щось таке, що існувало ще до того, як люди навчилися будувати міста й називати речі своїми іменами.

Поруч Джеймс повільно опустив меч. Не тому, що перестав бути готовим до бою. Навпаки. Уперше за дуже довгий час він зустрів супротивника, якого не міг дозволити собі недооцінити.

— Не може бути... — тихо повторив він.

Незнайомець зняв шолом.

Темне волосся впало йому на плечі, відкриваючи обличчя, яке виглядало майже людським. Гострі вилиці, тонкі губи, світло-сірі очі й тонкий сріблястий шрам, що перетинав ліву щоку. Він був красивим тією небезпечною красою, яка не викликала захоплення, а лише інстинктивне бажання триматися якомога далі.

На його губах з’явилася легка усмішка.

— Триста років... А ти майже не змінився.

Джеймс нічого не відповів. Його пальці лише сильніше стиснули руків’я меча.

Емілі переводила погляд з одного чоловіка на іншого. Було очевидно, що вони знайомі. І ще очевидніше — що ця зустріч не обіцяє нічого доброго.

— Хто він? — тихо запитала вона.

— Людина, яка мала померти дуже давно, — відповів Джеймс, не відводячи погляду від незнайомця.

Той лише тихо засміявся.

Його сміх був надто спокійним. Надто впевненим.

— Як завжди, без привітання.

— Я не вітаюся зі зрадниками.

— А я думав, із роками ти став мудрішим.

— Помилився.

— Шкода.

Незнайомець знову посміхнувся, а потім перевів погляд на Емілі.

І в ту ж мить його усмішка зникла.

Світло-сірі очі уважно вивчали її, ніби він бачив перед собою щось надзвичайно важливе. Або надзвичайно небезпечне.

— То ось вона...

Його голос прозвучав майже пошепки.

По спині Емілі пробіг холод.

— Не дивися на неї.

Голос Джеймса став різким, наче удар клинка.

Незнайомець повільно повернув голову.

— А якщо хочу?

— Тоді я відрубаю тобі голову.

— Справді?

— Спробуй.

На кілька секунд між ними запала напружена тиша.

Потім чоловік тихо засміявся.

— Ось тепер я впізнаю справжнього Джеймса Вальдракара.

Він зробив ще один крок уперед.

— Познайомиш нас?

— Ніколи.

— Невже?

— Вона не має до тебе жодного стосунку.

— Помиляєшся.

Його погляд знову повернувся до Емілі.

— Вона має стосунок до всього.

Емілі важко зітхнула.

— Може, хтось нарешті пояснить, що тут відбувається?

Обидва чоловіки одночасно подивилися на неї.

— Чудово, — сухо сказала вона. — Значить, ні.

На диво, незнайомець усміхнувся.

— Вона мені подобається.

— Замовкни.

— І смілива.

— Я сказав — замовкни.

— Не дивно, що Серце Світу обрало саме її.

Ці слова змусили Джеймса завмерти.

— Що ти знаєш про Пробудження?

— Значно більше, ніж ти.

Темрява навколо незнайомця почала ворушитися. Чорні прожилки розповзалися по його обладунку, нагадуючи живі вени.

— Ви триста років охороняли Межу, — спокійно продовжив він. — А я триста років шукав спосіб її зруйнувати.

Емілі відчула, як поруч напружився Джеймс.

— Ти не зміниш цей світ.

— Уже змінив.

Він розкинув руки, ніби демонструючи власну перемогу.

— Подивися навколо. Розлом відкритий. Я тут. Ти тут. Обрана теж тут. Хіба це не початок?

Наступної миті земля під ногами затремтіла.

Тонкі чорні тріщини стрімко побігли по бетонній підлозі, розгалужуючись у всі боки. Стеля загрозливо затріщала. Десь угорі почулося глухе гуркотіння.

Професор Гарріс різко підняв голову.

— Будівля зараз обвалиться!

Емілі інстинктивно озирнулася.

І саме тоді це сталося.

Величезний уламок бетонної стелі відірвався просто над нею.

Час ніби сповільнився.

Вона бачила, як багатотонна плита падає вниз. Чула власне серцебиття. Відчувала, як стискається повітря.

А потім її різко смикнуло вбік.

Чиясь сильна рука обхопила її за талію.

У наступну секунду вони вже котилися по підлозі.

За спиною вибухнув оглушливий гуркіт. Бетонна плита врізалася в землю саме там, де вона стояла ще мить тому.

Пил миттєво заповнив приміщення.

Емілі кілька разів кашлянула, перш ніж усвідомила, що лежить просто на Джеймсі.

Його рука все ще міцно тримала її, ніби переконуючись, що вона нікуди не зникне.

Їхні обличчя опинилися зовсім близько.

Настільки, що вона відчула його тепле дихання.

На коротку мить навколишній хаос перестав існувати.

Не було реву чудовиськ.

Не було пилу.

Не було Розлому.

Лише золотаві очі, в які вона дивилася вперше так близько.

І вперше побачила в них не холод, не суворість і не силу.

Страх.

Справжній, неприхований страх.

Не за себе.

За неї.

Джеймс швидко переконався, що вона не поранена, після чого майже одразу відсторонився й підвівся на ноги. Наче шкодував, що дозволив собі показати занадто багато.