Розділ 20 Воїн і археологиня

Усе сталося настільки швидко, що людське око ледве встигало вловлювати окремі рухи. Темна істота з оглушливим ревом рвонула вперед, розтинаючи повітря довгими пазурами. Від одного її кроку бетонна підлога вкрилася павутиною тріщин, а по підземеллю прокотилася хвиля крижаного вітру. Здавалося, сама реальність здригнулася від її появи.

Джеймс залишався незворушним. Він не відступив ані на крок і навіть не змінився в обличчі. Лише плавно рушив назустріч чудовиську, ніби це був черговий супротивник на тренувальному полігоні, а не породження іншого світу. Його меч описав у повітрі широку дугу, залишаючи після себе золотавий слід.

Пролунав різкий дзвін, схожий на удар металу об метал. Хоча істота не мала ні обладунків, ні зброї, її пазурі зустрілися з клинком так, ніби були викувані з найміцнішої сталі. Від зіткнення по всьому приміщенню розлетілися золоті та чорні іскри. Ударна хвиля вибила рештки скла з вікон, загасила останні лампи й змусила професора Гарріса втратити рівновагу.

Емілі завмерла, не в силах відірвати погляду від того, що відбувалося перед нею. Вона ніколи не бачила нічого подібного. Джеймс рухався з такою швидкістю й точністю, що його постать здавалася розмитою. У кожному русі відчувалася багатовікова дисципліна, десятки років тренувань і сотні битв, пережитих ним. Він не витрачав сил на зайві жести. Не панікував. Не вагався. Усе в ньому було підпорядковане холодному розрахунку воїна, який звик дивитися смерті в очі.

Чудовисько заревіло вдруге й ударило одразу двома лапами. Джеймс відхилився буквально на кілька сантиметрів. Пазурі зі свистом пройшли повз його плече й врізалися в бетонну колону. Камінь не витримав удару й розсипався на шматки, наче був зроблений із сухої глини.

— Господи... — ледве чутно прошепотів Гарріс.

Один із охоронців, який нарешті оговтався після попереднього удару, тремтячими руками вихопив пістолет.

— Відійдіть!

Постріл пролунав оглушливо. Куля влучила просто в груди істоти.

І пролетіла крізь неї.

Наче крізь густий чорний туман.

Чудовисько навіть не звернуло уваги.

— Це неможливо... — зблідлий охоронець опустив зброю.

— Вони не належать цьому світу! — різко кинув Джеймс, не відводячи погляду від ворога. — Звичайна зброя їх не зупинить.

— Хто ви взагалі такий?!

— Потім.

Черговий напад стався миттєво. Але цього разу Джеймс не став оборонятися. Він сам кинувся вперед. Його меч спалахнув сліпучим золотим полум’ям, і одним точним ударом розсік темну істоту навпіл.

Повітря здригнулося.

Чудовисько застигло на місці.

А тоді його тіло почало повільно розсипатися на чорний попіл, який зникав ще до того, як торкнутися підлоги.

Проте перемога тривала лише мить.

За першою істотою з Розлому вже виходили нові. Одна за одною вони виринали з темряви, заповнюючи приміщення своїми безмовними силуетами. Їх ставало дедалі більше, і кожна нова тінь приносила із собою холод, від якого холола кров.

Джеймс міцніше стиснув руків’я меча.

— Прокляття...

Емілі підійшла ближче.

— Їх занадто багато?

— Так.

— Ми можемо їх зупинити?

Він швидко подивився на неї.

— Можемо.

— Як?

— Закрити Розлом.

— То закриваймо.

Джеймс похитав головою й перевів погляд на чорний кристал, що зависав у повітрі серед вихору магії.

— Якби це було так просто.

— Потрібно його знищити?

— Ні!

Його відповідь прозвучала настільки різко, що Емілі мимоволі завмерла.

— Якщо зруйнувати один із Ключів, обидва світи можуть загинути.

— То що тоді робити?

Він мовчав.

І саме ця мовчанка налякала її найбільше.

Раптом одна з істот метнулася до професора Гарріса. Усе сталося за частку секунди. Емілі навіть не встигла подумати. Вона схопила довгу металеву трубу, що лежала серед уламків стелажа, і щосили вдарила чудовисько.

Очікувано, це не завдало жодної шкоди.

Труба просто пройшла крізь темну матерію.

Проте істота відволіклася.

Цього вистачило.

Джеймс блискавично опинився поруч. Один удар меча відсік темну руку чудовиська, а наступний остаточно розвіяв його.

Він різко повернувся до Емілі.

— Ти збожеволіла?!

— Я рятувала професора!

— Ти могла загинути!

— А ти думав, я стоятиму осторонь і дивитимуся?

— Саме так!

— Ну, вибач, але це не про мене.

Джеймс кілька секунд мовчки дивився на неї. Потім важко видихнув і похитав головою.

— Уперта.

— Сам такий.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Попри хаос довкола, попри рев чудовиськ і гуркіт руйнувань, у куточках їхніх губ майнули майже непомітні усмішки.

І саме в цю мить Розлом вибухнув новою хвилею магії.

Підземелля затремтіло.

Золоте світло кристала раптом зблідло, ніби відступаючи перед чимось значно небезпечнішим. Темрява всередині Розлому почала згущуватися, перетворюючись на щільну чорну завісу.

З неї повільно вийшла нова постать.

Вона була значно вищою за всіх попередніх створінь. На відміну від безликих тіней, цей незнайомець мав чіткі обриси. Його тіло вкривав чорний обладунок, що нагадував полірований обсидіан. Темний плащ важко спадав за плечима, а в руці він тримав довгий спис із наконечником, схожим на уламок нічного неба.

Обличчя приховував закритий шолом.

Лише крізь вузькі прорізи світилися холодні сріблясті очі.

Незнайомець неквапливо оглянув підземелля. Його погляд ковзнув по кристалу, по зруйнованих стінах, по наляканих людях.

А потім зупинився на Джеймсі.

Уперше за весь цей час він заговорив.

— Нарешті я знайшов тебе, спадкоємцю Вальдракарів.

Його голос був глибоким і холодним, наче лунав із самої безодні.

Джеймс завмер.

На мить з його обличчя зникла звична незворушність.

Він знав цього воїна.