Розділ 19 Перший погляд

Світ перестав існувати.

Для Джеймса більше не було ні неба, ні землі, ні самого часу. Лише нескінченний потік золотого світла, який ніс його крізь Розлом між світами. Магія вирувала навколо з такою силою, що кожен рух вимагав неймовірних зусиль. Здавалося, його тіло розпадалося на тисячі частинок, а потім знову збиралося докупи. Біль пронизував кожен нерв, але він уперто рухався вперед.

Навколо миготіли уривки чужих спогадів і давно забутих історій. Перед очима виникали картини древніх битв, дракони, що закривали своїми крилами половину неба, могутні міста, стерті з лиця світу, і люди, яких він ніколи не знав. Усе змішувалося в єдиний хаос, у якому губилися століття.

Та серед цього безмежного потоку раз по раз з'являлося лише одне обличчя.

Емілі.

Він бачив її усмішку, її очі, чув знайомий голос, який кликав його крізь магічну бурю. Саме цей голос не дозволяв йому втратити себе. Не дозволяв розчинитися в Розломі назавжди.

— Ще трохи... — крізь зуби прошепотів він.

Попереду раптом спалахнуло сліпуче світло.

Світ навколо здригнувся.

І все обірвалося.

Тим часом у підземному сховищі музею Емілі не могла відвести погляду від істот, які виходили з темної тріщини. Їх ставало дедалі більше. Вони рухалися безшумно, ковзаючи над підлогою, наче складалися не з плоті, а з густого чорного диму. Їхні обриси нагадували людські, але в кожному русі відчувалося щось неприродне й лякаюче.

Повітря стало крижаним.

На бетонних стінах почав з'являтися іній.

Лампи під стелею одна за одною вибухали, засипаючи приміщення уламками скла.

Професор Гарріс, який ледве підвівся після магічного удару, спирався на стіну і дивився на те, що відбувалося, широко розплющеними очима.

— Емілі... — його голос тремтів. — Відійди...

Вона б із радістю це зробила.

Але не могла.

Невидима сила досі тримала її перед кристалом.

Тіні зупинилися за кілька метрів від неї. Одна з істот повільно нахилила голову набік. Хоча в неї не було ані очей, ані обличчя, Емілі виразно відчула її погляд.

Холодний.

Порожній.

Голодний.

— Хто ви?.. — ледве чутно запитала вона.

Відповіді не було.

Лише тиша.

А потім усі істоти одночасно рушили вперед.

У той самий момент в Астракарі Зала Полум'я здригнулася від вибуху магії.

Серце Світу сяяло так яскраво, що на нього було неможливо дивитися. Світло виривалося з кристала могутніми потоками, здіймаючись високо над столицею. Навіть дракони, які кружляли над містом, неспокійно ревли, відчуваючи наближення чогось давнього і страшного.

Еларіон ледве втримував захисне заклинання.

Його руки тремтіли від перенапруги.

— Він пройшов... — прошепотів старий маг.

Поряд стояв Рейгар, не відводячи погляду від вируючого порталу.

— Ви впевнені?

— Так.

Еларіон заплющив очі.

— Але повернути його назад буде майже неможливо.

Рейгар нічого не відповів.

Уперше за багато років він відчув справжній страх.

Не за імперію.

Не за майбутню війну.

За свого друга.

На Землі одна з темних істот уже простягнула до Емілі довгу чорну руку.

Ще мить — і її пальці торкнулися б дівчини.

Та раптом повітря вибухнуло.

Підземелля здригнулося від оглушливого гуркоту.

Здавалося, блискавка вдарила просто всередині сховища.

Між Емілі та тінями спалахнуло золоте світло.

Потужна ударна хвиля прокотилася приміщенням, відкидаючи все на своєму шляху. Темні істоти заверещали пронизливими голосами, від яких холола кров.

У самому центрі сяйва почала відкриватися нова тріщина.

Не чорна.

Золота.

Її краї палали світлом, а навколо кружляли знайомі руни.

Тріщина швидко розширювалася, поки з неї не виступила людська постать.

Високий чоловік ступив на бетонну підлогу і повільно випростався.

Чорний плащ ще коливався від залишків магії. Темне волосся безладно спадало на чоло. У правій руці він стискав довгий меч, лезо якого горіло золотим вогнем.

Він зробив глибокий вдих.

Незнайоме повітря.

Світ без магії.

Світ Емілі.

І лише тоді підняв голову.

Їхні погляди зустрілися.

Усе навколо зникло.

Сирени.

Крики.

Тіні.

Кристал.

Страх.

Ніщо більше не мало значення.

Емілі вперше побачила Джеймса не через магічний зв'язок і не через уривки видінь.

По-справжньому.

Він був саме таким, яким вона його уявляла.

І водночас зовсім іншим.

Вищим.

Сильнішим.

Небезпечнішим.

Його золотаві очі світилися внутрішнім вогнем, а суворі риси обличчя видавали не принца з легенд, а воїна, який пережив надто багато війн.

Джеймс дивився лише на неї.

На одну коротку мить він забув про все.

Про Розлом.

Про чудовиськ.

Про загрозу двом світам.

Триста років життя промайнули в пам'яті й раптом втратили значення.

— Емілі...

Її ім'я прозвучало тихо, майже пошепки.

Наче він боявся, що варто заговорити голосніше — і ця мить зникне.

Емілі зробила крок уперед.

Серце билося так сильно, що вона ледве могла дихати.

— Джеймс...

Між ними залишалося лише кілька метрів.

Всього кілька кроків.

Але доля знову вирішила все по-своєму.

Позаду пролунав оглушливий рев.

Настільки потужний, що здригнулися стіни сховища.

З Розлому повільно виповзала найбільша з темних істот. Її тіло складалося з суцільного мороку, а червоні очі палали ненавистю. Сам кристал затремтів від її появи.

Реакція Джеймса була миттєвою.

Він став між чудовиськом і Емілі ще до того, як вона встигла щось сказати.

Золотий меч спалахнув яскравішим полум'ям.

Його постава стала абсолютно спокійною.