Розділ 17 Кристал пробуджується

У музеї запанувала моторошна тиша. Ще кілька хвилин тому під скляним куполом лунала музика, офіціанти розносили шампанське, а гості вели безтурботні розмови. Тепер же повітря ніби стало важчим. Люди здивовано озиралися навколо, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Ніхто ще не панікував, але напруга відчувалася настільки сильно, що по шкірі бігли мурашки.

Світло в залі раптом блимнуло. Один раз. Потім другий. А за мить — третій. Після цього в дальньому кінці приміщення пролунав різкий тріск скла.

— Що це було? — стривожено запитала одна з гостей.

— Мабуть, проблеми з електрикою...

— Викличте охорону!

Голоси зливалися в один суцільний шум, але Емілі їх майже не чула. Її погляд був прикутий до службового коридору, що вів до підземного сховища. Серце билося так сильно, що вона ледве могла дихати.

— Емілі.

Голос Джеймса пролунав у її свідомості різко й тривожно.

— Не ходи туди.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Не можу.

— Ти відчуваєш кристал?

— Так...

Її пальці тремтіли. Вона не могла пояснити це відчуття. Наче щось невидиме тягнуло її вперед. Воно не примушувало і не наказувало. Лише кликало. Тихо, наполегливо, невідворотно. І з кожним новим ударом, який долинав із підвалу, цей поклик ставав сильнішим.

— Міс Картер!

Професор Гарріс швидко наблизився до неї, намагаючись перекричати шум у залі.

— Ви куди зібралися?

— У сховище.

— Ви збожеволіли? Там може бути небезпечно!

— Саме тому я повинна туди піти.

Гарріс уважно подивився на неї.

— Звідки така впевненість?

Емілі зробила глибокий вдих.

— Бо я знаю, що це пов'язано з кристалом.

Професор зблід настільки помітно, що вона відразу зрозуміла: він теж про щось здогадувався.

— Звідки ви знаєте? — тихо запитав він.

— Не знаю. Просто відчуваю.

Чоловік кілька секунд мовчав, а потім повільно кивнув.

— Я теж відчуваю, що це не звичайна аварія.

У цей момент новий удар струсонув будівлю. Цього разу значно сильніше. Підлога здригнулася під ногами, зі стелі посипався дрібний пил, а десь у натовпі пролунали перші налякані вигуки.

Паніка почала поширюватися залом. Люди поспішали до виходів, хтось гарячково намагався додзвонитися комусь телефоном, а над усім цим раптом завила пожежна сигналізація.

За тисячі світів від Землі Джеймс уже стрімко крокував коридорами фортеці. Його кроки луною відбивалися від кам'яних стін, а Рейгар ледве встигав за ним.

— Може, поясните нарешті, що відбувається? — вигукнув він.

— Вона в небезпеці.

— Хто?

— Емілі.

Рейгар різко зупинився.

— Ви звідки знаєте?

— Відчуваю.

Зап'ястя Джеймса палало. Золоті лінії під шкірою світилися дедалі яскравіше, а магія буквально вирувала в його жилах. Ніколи раніше їхній зв'язок не був таким сильним.

Вони увірвалися до Зали Полум'я. Двері розчинилися від одного потужного удару, і перед ними відкрилася величезна зала, в центрі якої сяяло Серце Світу.

Біля кристала вже стояв Еларіон.

Обличчя старого мага було смертельно блідим.

— Занадто пізно... — прошепотів він.

Джеймс швидко наблизився до нього.

Серце Світу сяяло настільки яскраво, що боліло в очах. Усередині золотого світла повільно розросталися чорні тріщини, ніби дві могутні сили боролися одна з одною.

— Що відбувається?

Еларіон важко видихнув.

— Хтось пробуджує другий ключ.

— Який ще ключ?

Старий маг повернувся до нього.

— Той, що знаходиться в її світі.

На кілька секунд запанувала тиша.

— Другий кристал? — нарешті запитав Джеймс.

— Так.

Він відчув, як холоне кров.

— Якщо його пробудять...

— Межа між світами почне руйнуватися.

— А Емілі?

Еларіон заплющив очі.

— Вона знаходиться найближче до нього.

— І що це означає?

Старий маг подивився на нього важким поглядом.

— Саме вона стане першою, кого затягне розлом.

Тим часом Емілі вже бігла вузькими службовими сходами вниз. Позаду лунали голоси охоронців і співробітників музею, але вона не звертала на них уваги. Її ніби вів якийсь невидимий компас.

З кожним кроком ставало холодніше. Лампи вздовж коридору одна за одною згасали, занурюючи простір у темряву. Лише попереду, з-за важких металевих дверей сховища, пробивалося дивне золоте світло.

Воно не нагадувало електричне освітлення.

Здавалося, ніби світло дихало.

Емілі різко відчинила двері й завмерла.

Ящик, у якому зберігався кристал, був розтрощений на друзки. Сам артефакт завис у повітрі приблизно на метр над підлогою. Навколо нього оберталися золоті символи — ті самі руни, які вона раніше бачила лише мигцем. Тепер вони світилися настільки яскраво, що освітлювали все приміщення.

Повітря навколо кристала викривлялося.

Наче сама реальність починала тріщати.

І тоді Емілі помітила дещо ще.

Позаду артефакта, просто в центрі золотого сяйва, повільно відкривалася вузька чорна тріщина.

Спочатку вона була не більшою за людську долоню.

Потім стала ширшою.

Ще ширшою.

Із неї війнуло крижаним вітром.

Це був не земний холод. У ньому відчувалося щось інше — стародавня магія, жива сила, яка існувала задовго до появи людей.

— Емілі!

Цього разу голос Джеймса пролунав так чітко, ніби він стояв поруч.

— Відійди від кристала! Негайно!

Вона спробувала зробити крок назад.

Справді спробувала.

Але не змогла.

Ноги наче приросли до підлоги.

У ту ж мить золоте світло обвило її зап'ястя. На шкірі почав проявлятися знайомий символ дракона — такий самий, який уже давно носив Джеймс.

Емілі широко розплющила очі.

— Джеймсе...

У відповідь вона почула лише його напружений голос.