Розділ 16 Вечір масок

Цього вечора музей було майже неможливо впізнати. Звичні сходи, якими щодня піднімалися відвідувачі та співробітники, тепер нагадували вхід до світу розкоші та показної величі. Від головного входу до самої дороги простягнулася червона доріжка, по якій одна за одною прибували дорогі автівки. Спалахи фотокамер безперервно розривали сутінки, журналісти поспішали взяти короткі коментарі у гостей, а над усім цим лунав приглушений гомін натовпу.

Під величезним скляним куполом центрального холу звучала жива музика. Струнний квартет виконував класичні мелодії, що плавно змішувалися з дзвоном келихів, тихими розмовами та стриманим сміхом гостей. Повітря було наповнене ароматами дорогих парфумів, свіжих квітів і вишуканих страв.

Емілі ще біля входу зрозуміла, що вже шкодує про своє рішення прийти.

— Усміхайся, — тихо прошепотіла Софі, легко штовхнувши її ліктем.

— Я усміхаюся.

— Ні. Зараз ти виглядаєш так, ніби прийшла на похорон.

— Це теж емоція.

— Але не та, яку хочуть бачити фотографи.

Емілі лише зітхнула.

Вона почувалася чужою серед цього блиску. Навколо були чоловіки в дорогих смокінгах, жінки в розкішних сукнях, люди, які легко підтримували розмови про мистецтво, інвестиції, благодійність та великі гроші. Усе це виглядало красиво, але не мало до неї жодного стосунку.

Її світ був іншим. Старі рукописи, археологічні звіти, пил у сховищах музею, довгі години досліджень і розкопок — ось де вона почувалася на своєму місці.

— Емілі!

Почувши знайомий голос, вона обернулася.

До них швидко наближався професор Гарріс із келихом шампанського в руці.

— Ви сьогодні чудово виглядаєте, міс Картер.

— Дякую, професоре.

— До речі, директор музею хоче познайомити вас із одним із наших головних спонсорів.

Усередині щось одразу підказало їй, що ця зустріч їй не сподобається.

— Це обов'язково?

— Боюся, що так.

Емілі приречено кивнула.

Через кілька хвилин вона вже стояла біля високого чоловіка, якому було трохи за тридцять. Він мав бездоганно пошитий темний костюм, дорогий годинник на зап'ясті й ту особливу впевненість у собі, яка з'являється лише у людей, що давно звикли отримувати бажане.

— Міс Емілі Картер?

— Так.

— Алекс Вестон.

Він потиснув її руку й усміхнувся.

— Я чув про вас багато хорошого.

— Сподіваюся, лише хорошого.

— Безумовно.

Його усмішка була майже ідеальною. Настільки ідеальною, що здавалася відрепетируваною.

— Професор Гарріс розповідав, що саме ви працювали з новим артефактом.

Емілі миттєво насторожилася.

— Я лише проводила первинний огляд.

— І які результати?

— Поки що нічого особливого.

Вона збрехала абсолютно свідомо.

Сама не розуміла чому, але інстинкт підказував їй бути обережною.

Алекс дивився на неї уважно. Надто уважно.

— Шкода, — сказав він після короткої паузи. — Мене завжди цікавили стародавні реліквії.

— Це помітно.

— Сподіваюся, одного дня ви розповісте мені про них більше.

Його погляд затримався на ній довше, ніж було потрібно.

— Можливо, після заходу ми могли б повечеряти разом?

Емілі вже відкрила рот, щоб чемно відмовити, коли у свідомості раптом пролунав знайомий голос.

— У неї вже є компанія.

Вона ледь не здригнулася.

Голос Джеймса був спокійним.

І водночас напрочуд холодним.

Таким холодним, що по її спині пробігли мурашки.

— Хто це? — запитав він.

— Один зі спонсорів музею.

Кілька секунд Джеймс мовчав.

Потім тихо промовив:

— Він дивиться на тебе так, ніби вже все вирішив.

На губах Емілі з'явилася усмішка.

— Ревнуєш?

Запала коротка тиша.

— Так.

Від його прямоти вона розгубилася навіть більше, ніж від самої відповіді.

Тим часом Алекс усе ще чекав.

— Міс Картер?

— Перепрошую?

— Ви мене слухаєте?

— Так. Просто трохи задумалася.

— То як щодо вечері?

Емілі ввічливо похитала головою.

— Вибачте, але ні.

— Через роботу?

— Через небажання.

На мить в очах чоловіка промайнуло здивування.

Схоже, відмови він чув нечасто.

Проте за секунду його усмішка повернулася.

— Люблю чесних жінок.

— А я люблю чесних чоловіків.

Усмішка Алекса стала менш природною.

— Сподіваюся, ми ще матимемо нагоду поспілкуватися.

— Можливо.

Коли він нарешті відійшов, Емілі видихнула з полегшенням.

— Джеймсе?

— Так?

— Це було дивно.

— Що саме?

— Твій голос.

Він не відповів одразу.

— Мені не сподобалося, як він на тебе дивився.

— Він просто запросив мене на вечерю.

— Я знаю.

— І?

Кілька секунд панувала тиша.

— У моєму світі чоловік дивиться так на жінку лише тоді, коли хоче зробити її своєю.

Від цих слів Емілі відчула, як щоки починають теплішати.

— Це звучить трохи власницьки.

— Можливо.

— Ти ж мене навіть не знаєш.

Голос Джеймса став тихішим.

— Саме це й турбує мене найбільше.

Вона завмерла.

І раптом зрозуміла, що хоче почути продовження.

Але не встигла.

У головній залі музею несподівано згасло світло.

Спочатку на одну коротку мить.

Потім ще раз.

Музиканти замовкли посеред мелодії.

Розмови урвалися.

Усі присутні здивовано почали озиратися.

Приміщення занурилося в дивну напружену тишу.

І саме тоді з боку підземних сховищ пролунав глухий удар.

Низький.

Важкий.

Ніби щось величезне вдарилося об кам'яні стіни зсередини.

Раз.

Потім ще раз.

І ще.

Підлога ледь помітно здригнулася.

У келихах затремтіло вино.

Гості почали нервово переглядатися.