Розділ 15 Бал, який змінив усе

Минуло ще кілька днів. Емілі дедалі частіше ловила себе на думці, що звичні речі більше не приносять їй колишнього спокою. Лекції в університеті, робота в музеї, вечірні покупки дорогою додому — усе залишалося таким самим, як і раніше. Проте десь у глибині душі вона постійно відчувала легке напруження, ніби чекала на подію, яка ось-ось мала змінити її життя.

Найдивнішим було те, що цей стан більше не лякав її. Навпаки, їй хотілося дізнатися, куди приведе цей шлях і чим завершиться історія, у центрі якої вона опинилася.

Одного ранку двері її кабінету різко відчинилися, і всередину буквально влетіла Софі, стискаючи в руках два великі конверти.

— Емілі, я принесла тобі подарунок!

Емілі навіть не відірвала погляду від документів.

— Якщо це ще одна зміна графіка, можеш одразу викинути її у смітник.

— Набагато краще.

Софі поклала перед нею кремовий конверт із золотим тисненням.

— Благодійний вечір у музеї.

Емілі лише скривилася.

— Ні.

— Ти навіть не відкрила запрошення.

— І не збираюся.

— Там будуть журналісти.

— Тим більше ні.

— Колекціонери.

— Ні.

— Молоді мільйонери.

— Софі...

— Красиві чоловіки.

Емілі важко зітхнула й нарешті підняла голову.

— Я працюю археологинею, а не мисливицею за багатими нареченими.

— Але сукню ти все одно вдягнеш.

— Не вдягну.

Софі самовдоволено усміхнулася.

— Уже купила.

— Що?!

— Я знаю твій розмір.

— Ти ненормальна.

— Зате потім подякуєш мені.

— Не подякую.

— Побачимо.

Увечері того ж дня Емілі сиділа вдома з чашкою гарячого чаю, спостерігаючи, як за вікном повільно сідає сонце. У кімнаті панувала тиша, яку несподівано порушив знайомий голос.

— Ти сьогодні чимось засмучена.

Джеймс говорив спокійно, майже ліниво.

— Софі змусила мене піти на якийсь благодійний вечір.

— І в чому проблема?

— Я ненавиджу такі заходи.

— Чому?

— Люди роблять вигляд, що їм цікаво слухати одне одного.

— Хіба це погано?

— Вони говорять не те, що думають.

Джеймс тихо засміявся.

— У нас при дворі майже так само.

Емілі здивовано усміхнулася.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Я чомусь думала, що у вас усе благородніше.

— Ні. Просто красивіше брешуть.

Вона тихо фиркнула.

— Приємно знати, що в іншому світі політика така сама.

— Політика всюди однакова.

Після короткої паузи Джеймс несподівано запитав:

— Яка ти, коли не працюєш?

Емілі здивовано кліпнула.

— Дивне питання.

— Я майже нічого про тебе не знаю.

Вона замислилася.

— Люблю читати.

— Це я вже зрозумів.

— Дивитися старі фільми.

— Не знаю, що таке фільми.

— Якось поясню.

Вона усміхнулася й продовжила:

— Люблю дощ. Під нього добре думати. Люблю море, навіть якщо живу не зовсім поруч із ним.

— А ти можеш туди часто їздити?

— Якщо є час. Машиною це недалеко.

— Машиною...

Емілі вкотре усміхнулася. Їй подобалося пояснювати йому особливості свого світу. Так само, як подобалося слухати розповіді про його світ — про драконів, величезні міста зі світлого каменю, польоти над хмарами та безкраї гірські хребти.

— А ти? Що любиш ти?

Джеймс відповів не одразу.

— Спокій.

— І все?

— Ранок до того, як прокидається фортеця. Політ. Книги. Тренування. Гори.

Емілі задумливо подивилася у вікно.

— Тобто ти теж любиш самотність.

Він тихо видихнув.

— Не люблю. Просто звик до неї.

Ці слова несподівано відгукнулися болем десь глибоко всередині. Бо вона раптом зрозуміла, наскільки вони схожі. Попри різні світи, різне життя та різні долі, вони обоє давно навчилися жити наодинці із собою.

Наступного дня у Великій залі Соларіса проходила військова рада. Довгий стіл був вкритий картами, а генерали один за одним доповідали про ситуацію на кордонах.

— На північному кордоні знову неспокійно.

— Ми вже відправили три легіони.

— Цього недостатньо.

Джеймс мовчав. Його думки були далеко від залу засідань.

— Джеймсе.

Голос імператора Дрейвена змусив його повернутися до реальності.

— Ти взагалі нас слухаєш?

— Так.

— Тоді повтори останні слова генерала.

У залі запала незручна тиша. Рейгар ледь стримував усмішку.

— Ясно, — сухо підсумував імператор. — Що з тобою відбувається останнім часом?

— Нічого.

— Ти став неуважним.

— Вибачте.

Дрейвен уважно подивився на сина.

— Це на тебе не схоже.

Джеймс лише коротко кивнув. Він і сам це знав. Ще місяць тому ніщо не могло відволікти його під час ради. Тепер же він мимоволі думав про те, чи вже прокинулася Емілі, чи не забула поснідати, чи не засиджується знову допізна на роботі.

І це дратувало його найбільше.

Бо він втрачав контроль.

Увечері благодійний прийом уже розпочинався. Емілі стояла перед великим дзеркалом у своїй квартирі. Темно-синя сукня з відкритими плечима спадала м’якими складками до самої підлоги. Волосся було зібране у легку недбалу зачіску, а макіяж лише злегка підкреслював очі.

— Ти мовчиш, — зауважила вона.

— Бо нервую.

— Через вечір?

— Так.

— Чому?

— Не люблю бути в центрі уваги.

На кілька секунд запанувала тиша.

— Шкода, що я не можу тебе побачити зараз, — тихо сказав Джеймс.

Емілі завмерла й подивилася на своє відображення.

— Можливо, це й на краще.

— Чому?

Вона ледь усміхнулася.

— Бо тоді ти б вирішив, що Софі остаточно збожеволіла, коли змусила мене вдягнути цю сукню.

— Сумніваюся.

— Чому?

Його відповідь прозвучала спокійно й абсолютно щиро: