Розділ 14 Коли доля робить перший крок

Минув ще тиждень. Для Емілі життя ніби розділилося на дві частини. Удень вона залишалася тією самою студенткою-археологинею, яка поспішала між музейними експонатами, сперечалася з професором Гаррісом щодо датування артефактів, допомагала Софі готувати нову експозицію та щовечора поверталася до своєї невеликої квартири. А вночі починався зовсім інший світ.

Вона вже не дивувалася голосу Джеймса, не здригалася, коли він раптом звертався до неї, і більше не намагалася знайти логічне пояснення тому, що відбувається. Дивним чином усе стало природним, ніби вони були знайомі вже багато років.

Одного вечора Емілі сиділа на широкому підвіконні, підтягнувши ноги до грудей. За вікном дрібно накрапав дощ, а краплі повільно стікали склом, спотворюючи вогні нічного міста.

— Ти сьогодні мовчазлива, — пролунав у її свідомості голос Джеймса.

— Втомилася.

— Через роботу?

— Через людей.

Джеймс тихо видихнув.

— Розумію.

— Сумніваюся.

— Чому?

— Бо ти принц. Напевно, варто лише сказати слово — і всі миттєво виконують наказ.

Кілька секунд він мовчав, а потім коротко засміявся.

— Якби все було так просто. Коли ти керуєш армією, люди слухаються через обов’язок. Коли керуєш державою — через страх. Але це зовсім не означає, що вони погоджуються з тобою.

Емілі замислилася.

— Звучить самотньо.

Він не відповів. І саме ця тиша сказала набагато більше, ніж будь-які слова.

Наступного ранку Джеймс прокинувся ще до світанку. Останнім часом сон приходив до нього дедалі рідше. Одягнувшись, він піднявся на одну з найвищих терас фортеці. Холодне ранкове повітря обпалювало легені, а над горами лише починало сходити сонце.

— Я так і знав, що знайду вас тут, — почувся позаду знайомий голос.

Рейгар підійшов ближче, тримаючи в руках дві металеві чашки.

— Кава.

Джеймс підняв брову.

— Ти сам її зробив?

— Ні.

— Це добре.

— Ви сьогодні напрочуд доброзичливі.

Рейгар простягнув йому чашку й уважно подивився на друга.

— Щось сталося?

— Ні.

— Ви брешете.

— Звідки така впевненість?

— Ви вже хвилин п’ять дивитеся в один бік і навіть не помітили, що дракон на башті мало не заснув.

Джеймс мовчки зробив ковток кави. А потім несподівано навіть для себе сказав:

— Вона мені подобається.

Рейгар завмер.

— Перепрошую... Я правильно почув?

Джеймс заплющив очі.

— Забудь.

— Ні, ні, ні. Після трьохсот років крижаного характеру ви не можете сказати щось подібне й очікувати, що я забуду!

— Говори тихіше.

— Чому?

— Бо почує вся фортеця.

— Та нехай чує!

Рейгар усміхався настільки широко, що Джеймсу захотілося скинути його з тераси.

— Вітаю.

— Із чим?

— Ви закохуєтеся.

— Не говори дурниць.

— А що це тоді? Симпатія?

— Саме так.

— Ви знайомі недовго, але вже думаєте про неї щоночі?

Джеймс промовчав.

— Постійно хочете з нею говорити?

Тиша стала красномовною відповіддю.

— Засинаєте, думаючи про неї?

Він важко зітхнув.

— Можливо.

Рейгар театрально схопився за серце.

— Боги... я дочекався цього дня.

Тим часом у музеї Емілі закінчувала опис чергового експоната, коли Софі без попередження сіла на край її столу.

— Нам треба поговорити.

— Звучить загрозливо.

— Так і є.

Емілі підняла голову.

— Що сталося?

— Ти.

— Я?

— Так. Ти змінилася.

Емілі нервово усміхнулася.

— Люди змінюються.

— Не настільки швидко. Ти стала щасливішою. Але водночас постійно ніби сумуєш за кимось.

Її пальці міцніше стиснули ручку.

— У тебе з’явився хлопець?

— Ні.

— Тоді хто?

Емілі не знала, що відповісти. Бо відповіді не існувало. Як пояснити, що людина, за якою вона починає сумувати, живе в іншому світі? Що вона ніколи не торкалася його руки по-справжньому, не дивилася йому в очі без магічної завіси і ніколи не стояла поруч із ним? І все ж його присутність стала для неї звичнішою, ніж присутність багатьох людей поруч.

— Це складно, — тихо сказала вона.

Софі ледь усміхнулася.

— Отже, я мала рацію.

— У чому?

— Ти все ж закохалася.

Емілі відкрила рот, щоб заперечити, але раптом не змогла вимовити жодного слова. Десь глибоко всередині вона вже сама не була впевнена, що це неправда.

Того ж вечора Серце Світу несподівано почало пульсувати. Еларіон, який працював у Залі Пророцтв, різко підняв голову. Золоте світло всередині кристала швидко темнішало, а по його поверхні розросталися темні прожилки. Повітря навколо затремтіло, і старий маг відчув, як по спині пробіг холод.

— Ні...

Він кинувся до стародавнього вівтаря й поклав долоню на камінь.

Магія відповіла миттєво.

Перед його очима промайнули уривки майбутнього: вогонь, зруйновані башти, дракони, що падали з неба, людське місто, охоплене полум’ям. А серед руїн стояли дві постаті — чоловік і жінка. Їхні руки були з’єднані золотим світлом, а за спинами здіймалася величезна чорна тінь.

Еларіон різко відсмикнув руку. Його обличчя стало білим від жаху.

Він раптом зрозумів страшну річ.

Пророцтво було неповним.

І всі вони неправильно тлумачили його весь цей час.

Справжня небезпека ще навіть не почалася.