Розділ 13 Незнайомці, які стають звичкою

Наступні кілька днів минули дивно. З одного боку, ніщо не змінилося: життя продовжувало текти своїм звичним руслом. Щоранку Емілі прокидалася під дзвінок будильника, поспіхом збиралася до музею, дорогою купувала в тій самій кав'ярні велику каву без цукру й незмінно потрапляла в затори на автостраді. Професор Гарріс, як і раніше, засипав її роботою, Софі вигадувала дедалі фантастичніші теорії щодо загадкових артефактів, а Лос-Анджелес жив своїм галасливим і байдужим життям.

Проте водночас змінилося абсолютно все.

Щойно Емілі залишалася наодинці, вона мимоволі починала прислухатися. Чекала не телефонного дзвінка і не повідомлення. Вона чекала знайомого голосу. Спочатку це її дратувало, потім дивувало, а тепер стало природною частиною кожного дня.

Одного разу, коли вона вкотре сиділа над робочими документами, у свідомості пролунав знайомий голос:

— Ти знову забула пообідати.

Емілі закотила очі, навіть не відриваючись від ноутбука.

— Звідки ти знаєш?

— Ти вже третю годину дивишся на один і той самий документ. І в тебе починає бурчати живіт.

— Це ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Вона тихо фиркнула.

— Ти страшенно дратуєш.

— Мені вже це казали.

— Часто?

— Щодня. Переважно Рейгар.

Емілі засміялася. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Їй навіть починало здаватися дивним, що людина, яку вона ніколи по-справжньому не бачила, знає про її звички більше, ніж деякі друзі.

— Добре, — нарешті здалася вона, закриваючи ноутбук. — Щасливий?

— Так. Тепер іди їсти.

— Ти говориш, як мій батько.

— Не знаю, чи це комплімент.

— Скоріше ні.

Тим часом у Соларісі день починався зовсім інакше.

Джеймс саме завершував ранкове тренування на великому полігоні за фортецею. Сонце лише підіймалося над гірськими вершинами, забарвлюючи каміння в теплі золотаві кольори. У повітрі змішувалися запахи трав, розпеченого металу та диму з кузень.

Останній удар меча розсік повітря, і капітан, який тренувався з принцом, важко опустився на землю.

— Достатньо, — простогнав він. — Ваша Високосте, якщо ви ще раз запропонуєте мені тренування о світанку, я офіційно попрошу переведення.

Джеймс спокійно вклав меч у піхви.

— Ти став повільним.

— Мені сорок сім.

— Це не виправдання.

— Вам триста двадцять сім.

— Саме тому й не виправдання.

Капітан лише безнадійно похитав головою.

— Одного дня я зрозумію, чому дракони обрали саме вашу родину.

— Якщо зрозумієш — повідом.

— Обов'язково.

Рейгар, який спостерігав за всім із трибуни, голосно розсміявся і підійшов ближче.

— Не намагайся. Його Високість переконаний, що сон — це слабкість, а відпочинок придумали ледарі.

— Я такого не казав.

— Але думаєте саме так.

У цей момент голос Емілі несподівано прозвучав у свідомості Джеймса:

— Він має рацію?

Принц ледь помітно здригнувся.

— Частково.

— О, то ти ще й працюєш без вихідних?

— У мене вони є.

— Коли?

Запала коротка пауза.

— Не пам'ятаю.

Емілі засміялася так голосно, що Софі, яка саме проходила повз її кабінет, одразу зазирнула всередину.

— Ти чого смієшся сама до себе?

Емілі миттєво закашлялася.

— Я... згадала один мем.

— Який?

— Дуже специфічний.

Софі підозріло примружилася.

— Емілі...

— Що?

— Ти випадково не закохалася?

Чашка мало не вислизнула з рук.

— Що?!

— Ти останнім часом якась дивна.

— Я абсолютно нормальна.

— Ти сьогодні вже тричі усміхнулася.

— Люди усміхаються.

— Не ти.

Емілі мовчала.

— І ще, — Софі підійшла ближче, — ти постійно ніби когось слухаєш.

— Мені просто подобаються подкасти.

— Без навушників?

— Нова технологія.

— Дуже смішно.

Софі схрестила руки на грудях.

— Я тебе знаю десять років. Ти щось приховуєш.

Емілі відвела погляд. Вперше їй стало неприємно брехати подрузі. Але як пояснити правду? Сказати, що вона щовечора телепатично спілкується з принцом із світу драконів? У такому разі її точно відправлять до психотерапевта.

Увечері Джеймс сидів на балконі своїх покоїв. Ніч видалася напрочуд теплою. Над фортецею повільно пролітали дракони, а місто внизу сяяло тисячами вогнів.

Він дивився на зоряне небо, коли почув голос Емілі.

— У вас теж зараз ніч?

— Так.

— Дивно.

— Що саме?

— Ми живемо в різних світах, але зараз дивимося майже на однакові зорі.

Джеймс підняв голову. Він ніколи раніше не замислювався над цим.

— У моєму світі люди кажуть, що якщо двоє дивляться на одне небо, то вони не такі вже й далекі одне від одного.

— Гарні слова.

— Я навіть не пам'ятаю, де їх почула.

Запала тиша. Не незручна, а спокійна й тепла. Такою тишею можуть мовчати лише люди, яким не потрібно постійно говорити, щоб відчувати присутність одне одного.

Саме тоді, коли Емілі вже хотіла побажати йому доброї ночі, Джеймс несподівано заговорив:

— Емілі...

— Так?

Він мовчав кілька секунд. Для людини, яка без вагань віддавала накази цілим легіонам, це запитання виявилося напрочуд складним.

— Я хотів би побачити тебе... не лише крізь магію.

Емілі відчула, як її серце тихо здригнулося.

Вона не відповіла одразу, бо вперше усвідомила, що й сама хоче того ж самого.

І жоден із них ще не знав, що зовсім скоро доля перестане питати, чи готові вони до цієї зустрічі.