Розділ 12 Голоси крізь безодню

Емілі різко розплющила очі й завмерла посеред кімнати. Її серце билося так сильно, що здавалося, ще трохи — і його почують сусіди. Вона повільно озирнулася. У квартирі було тихо. За вікном мерехтіли вогні Лос-Анджелеса, а з вулиці долинав приглушений шум нічного міста.

Нікого.

Абсолютно нікого.

Вона нервово засміялася, намагаючись переконати саму себе, що все це — лише наслідок перевтоми.

— Чудово... Тепер мені ще й голоси ввижаються.

— Я не голос.

Емілі різко завмерла.

Той самий спокійний чоловічий голос знову пролунав у її свідомості. Він не лунав у кімнаті. Він не долинав із телефону чи телевізора. Здавалося, слова народжувалися просто в її думках.

Вона інстинктивно притиснула пальці до скронь.

— Ні... Ні, цього не може бути.

— Може.

— Припини.

— Я б із радістю. Але, схоже, ми більше не можемо розірвати цей зв'язок.

Емілі заплющила очі.

— Якщо ти справжній... доведи.

Запала коротка пауза.

— На твоєму столі лежить відкрита книга про шумерську міфологію. Поряд — порожня чашка з-під кави. А біля лампи стоїть маленька фігурка дракона зі зламаним крилом.

Очі Емілі широко розплющилися.

Вона повільно обернулася.

Книга.

Чашка.

Фігурка.

Усе було саме так.

По спині пробіг холодок.

— Як...

— Я бачу те, що бачиш ти. Іноді. Не постійно. Лише на короткі миті.

— Це неможливо.

— Я вже починаю ненавидіти це слово.

Попри страх, Емілі ледь усміхнулася.

— Ти завжди такий самовпевнений?

— Ні. Лише коли не розумію, що відбувається.

— Це дивний спосіб приховувати розгубленість.

— Я не звик її показувати.

Вона повільно сіла на диван.

— Отже... ти справді існуєш.

— Так.

— І ми зараз...

— Розмовляємо.

— Так.

— Через світи.

— Саме так.

Емілі мовчала.

Усе її життя будувалося на фактах, логіці й доказах. А зараз вона спокійно розмовляла подумки з чоловіком, який, за його словами, жив у зовсім іншому світі.

І найдивніше було те, що вона починала звикати до цього.

— Добре.

Вона глибоко вдихнула.

— Тоді відповідай чесно.

— Запитуй.

— Хто ти насправді?

По той бік зв'язку запанувала тиша.

Не така, яка виникає через небажання відповідати. Це була тиша людини, яка вперше за дуже довгий час замислилася над власною відповіддю.

Нарешті Джеймс заговорив.

— Мене звати Джеймс Вальдракар. Я другий принц Імперії Астракар і головнокомандувач імператорських легіонів.

Емілі кілька секунд мовчала.

Потім тихо видихнула.

— Зачекай... принц?

— Так.

— Справжній?

— Не знаю, що означає "справжній" у твоєму світі, але в моєму — так.

Вона потерла перенісся.

— Звісно. Чому б і ні? Якщо вже я говорю з чоловіком з іншого світу, то нехай він буде ще й принцом.

У її голосі звучала іронія.

Джеймс не зрозумів.

— Це погано?

— Ні... просто звучить дуже неправдоподібно.

— Повір, я теж не очікував, що одного дня розмовлятиму з жінкою зі світу без магії.

— У нас є електрика.

— Не знаю, що це.

Емілі усміхнулася.

— Довга історія.

— У нас, схоже, тепер багато часу.

Вона опустила погляд.

Чомусь ця фраза змусила її серце вдарити трохи швидше.

— Добре... тоді моя черга.

Вона зручніше вмостилася на дивані.

— Мене звати Емілі Картер. Мені двадцять чотири. Я археолог... майже. Поки що лише закінчую університет і працюю в музеї.

— Археолог?

— Так.

— Тобто ти вивчаєш минуле?

— Саме так.

— Цікаво.

— І що тут цікавого?

— Ти все життя шукаєш відповіді в тому, що давно померло. А тепер сама стала частиною історії, яку колись хтось буде вивчати.

Емілі на кілька секунд замовкла.

— Це було... дуже пафосно.

— Рейгар теж постійно мені так каже.

— Рейгар?

— Мій друг. Єдиний, хто наважується сперечатися зі мною.

— І досі живий?

Уперше вона почула короткий тихий сміх.

Низький.

Стриманий.

Але абсолютно щирий.

Вона завмерла.

— Ти зараз...

— Що?

— Ти сміявся.

— Можливо.

— Тобі пасує.

По той бік настала дивна тиша.

Здавалося, ці слова застали його зненацька.

У своїх покоях Джеймс сидів біля великого каміна.

Полум'я відкидало м'які тіні на кам'яні стіни.

Він не пам'ятав, коли востаннє хтось говорив йому щось настільки просте.

Не про обов'язок.

Не про владу.

Не про війну.

А просто...

Що йому пасує сміятися.

Він дивився на вогонь і сам не помітив, як куточки його губ ледь піднялися.

Саме в цей момент двері без стуку відчинилися.

— Я знав!

Рейгар навіть не намагався приховати переможну усмішку.

— Ви усміхаєтеся.

Джеймс миттєво повернув собі звичний холодний вираз обличчя.

— Ні.

— Я щойно бачив.

— Тобі здалося.

— За триста років нашої дружби я жодного разу не бачив, щоб ви дивилися у вогонь із таким виразом обличчя.

Джеймс мовчав.

Рейгар склав руки на грудях.

— Це вона?

Кілька секунд минули без відповіді.

— Так.

Рейгар театрально приклав руку до серця.

— О, боги... Невже сталося диво?

— Не перебільшуй.

— Принце, ви три століття дивилися на всіх жінок так, ніби вони прийшли забрати ваш меч.

— Це неправда.

— Правда.

— Неправда.

— Ви навіть не сперечаєтеся переконливо.

Джеймс тяжко зітхнув.

— Чого ти хочеш?

— Побачити жінку, яка змусила найнеприступнішого чоловіка імперії усміхнутися.

— Не можу.

— Шкода.

Рейгар поплескав його по плечу.