Розділ 11 Ціна пророцтва

Коли світло згасло, Емілі ще кілька секунд стояла нерухомо. Її груди важко здіймалися від прискореного дихання, а пальці досі ледь помітно тремтіли. Вона не відводила погляду від місця, де щойно висіло дивне дзеркало, але тепер перед нею була лише холодна кам'яна стіна сховища.

Усе зникло.

Наче цього ніколи й не було.

— Емілі!

Голос професора Гарріса пролунав десь за дверима.

Вона здригнулася.

За мить до кімнати забігли Гарріс, Софі, двоє охоронців і доктор Блек. На їхніх обличчях читалося щире нерозуміння й тривога.

— Ти ціла?

Професор швидко підійшов до неї.

— Так...

Вона відповіла майже автоматично.

— Що тут сталося?

Емілі перевела погляд на постамент.

Кам'яний диск лежав на своєму місці. Абсолютно спокійний. Без жодного сяйва чи ознак того, що кілька хвилин тому через нього відкрився прохід між світами.

— Я...

Вона відкрила рот, але слова застрягли в горлі.

Сказати правду?

Що вона щойно бачила чоловіка з іншого світу? Що між ними відкрився якийсь портал? Що вони торкнулися одне одного крізь магічну завісу?

Ні.

Їй ніхто не повірить.

— Світло... — тихо промовила вона. — Воно раптом стало дуже яскравим.

Гарріс уважно дивився на неї.

Він знав Емілі достатньо давно, щоб зрозуміти: вона щось приховує. Але зараз вирішив не тиснути.

— У всьому музеї на кілька секунд вимкнулася електрика.

— Через цей диск?

— Електрики кажуть, що причина не в мережі.

Доктор Блек повільно обійшла постамент.

— Подивіться.

Усі наблизилися.

По краю кам'яного диска тепер проходила тонка тріщина.

Її точно не було раніше.

Емілі відчула, як у грудях знову наростає тривога. Здавалося, артефакт не просто пошкодився. Він поступово руйнувався разом із чимось набагато більшим.

У той самий час, за тисячі світів від Землі, у Великій Залі Пророцтв панувала напружена тиша.

Джеймс стояв перед Серцем Світу, а навколо нього зібралися наймогутніші маги імперії. Світло кристала відкидало довгі тіні на мармурову підлогу, роблячи обличчя присутніх суворими та майже неживими.

Еларіон повільно перегортав стародавній рукопис.

Його пальці помітно тремтіли.

— Я знайшов продовження.

Імператор Дрейвен підняв голову.

— Читай.

Старий маг ковтнув повітря й опустив погляд на сторінку.

— «Коли Двоє Побачать Одне Одного, Межа ослабне».

Він перегорнув сторінку.

— «Коли їхні руки торкнуться крізь Завісу, печатка почне руйнуватися».

У залі запала тиша.

Ніхто не наважувався заговорити першим.

— А далі? — нарешті запитав імператор.

Еларіон заплющив очі.

— Далі напис пошкоджений.

Він обережно провів долонею над старим пергаментом.

Магія ожила.

На пожовклих сторінках почали проявлятися слова, яких кілька хвилин тому не існувало. Наче сама книга вирішила відкрити приховану частину пророцтва лише тепер, коли події вже неможливо було зупинити.

Обличчя Еларіона різко змінилося.

Він зблід.

— Що там? — напружено запитав Дрейвен.

Старий маг мовчав.

— Еларіоне.

— Я...

Він підняв очі на Джеймса.

— Вам це не сподобається.

— Говори.

Еларіон глибоко вдихнув.

— Пророцтво каже...

Його голос став ледве чутним.

— Щоб урятувати обидва світи...

Він замовк.

— ...один із Обраних повинен померти.

У залі стало тихо.

Настільки тихо, що було чути лише потріскування смолоскипів.

Рейгар першим порушив мовчання.

— Це не може бути правдою.

— Я теж хотів би помилятися.

Джеймс не промовив ні слова.

Його обличчя залишалося абсолютно спокійним.

Але лише зовні.

Усередині він відчув дивне роздратування. Навіть злість.

Він щойно вперше побачив її.

Навіть не знав, хто вона насправді.

І вже тепер давнє пророцтво вимагало її життя.

Або його.

Тієї ж ночі Емілі довго не могла заснути.

Вона сиділа на підвіконні своєї квартири, загорнувшись у теплий плед, і дивилася на нічний Лос-Анджелес. Автомобілі повільно рухалися освітленими вулицями, десь у далині лунав звук поліцейської сирени, а над містом мерехтіли вогні висоток.

Здавалося, світ залишався таким самим.

Звичайним.

Спокійним.

Але вона вже знала, що це лише ілюзія.

Її життя змінилося.

Безповоротно.

Емілі знову поглянула на своє зап'ястя.

Знак більше не світився.

Проте цього разу він не зник повністю. Ледь помітний золотий контур залишився під шкірою, ніби нагадуючи про все, що сталося.

Вона обережно провела по ньому пальцями.

І в ту ж мить почула голос.

Не поруч.

Не в кімнаті.

Він прозвучав просто в її свідомості.

Низький.

Спокійний.

Знайомий.

— Ти мене чуєш?

Емілі завмерла.

Її серце пропустило удар.

Вона повільно підвелася з підвіконня й озирнулася навколо.

— Хто тут?

У квартирі панувала тиша.

А потім той самий голос пролунав знову.

Чіткіше.

Ближче.

— Не бійся.

Емілі заплющила очі.

І майже пошепки відповіла, сама не розуміючи, чому робить це:

— Джеймс...?

По той бік Межі, у своїх покоях, Джеймс різко розплющив очі.

Він теж почув її.

І вперше за триста років на його суворому обличчі з'явилася справжня, хоч і ледь помітна усмішка.

Відстань між світами все ще залишалася незмірною.

Але тепер вони могли чути одне одного.

І це було лише початком.