Розділ 9 Сліди, яких не повинно бути

Ранок настав надто швидко. Емілі прокинулася ще до того, як задзвонив будильник, і кілька хвилин просто лежала, дивлячись у білу стелю.

Сон не відпускав її навіть тепер. Він не розчинявся, як це зазвичай буває після пробудження. Навпаки, кожна деталь залишалася дивовижно чіткою: холодний вітер на кам'яній терасі, далекі крики драконів, золоті очі незнайомця і його долоня, що міцно стискала її зап'ястя.

Вона повільно підняла руку.

На шкірі нічого не було. Жодного знака. Жодного сліду.

Але там, де він торкнувся її уві сні, залишалося дивне тепло.

— Це вже переходить усі межі...

Емілі сіла на край ліжка й провела долонею по волоссю. Вона звикла довіряти логіці. Археологія навчила її шукати докази, а не покладатися на міфи. Кожен артефакт мав пояснення, кожна легенда — реальне історичне підґрунтя.

Саме тому вона почувалася так безпорадно.

Бо вперше в житті не могла знайти жодного раціонального пояснення тому, що відбувалося.

Музей зустрів її незвичною тишею. Біля головного входу більше не було поліцейських автомобілів, але атмосфера залишалася напруженою. Працівники збиралися маленькими групами, тихо перемовлялися між собою й замовкали, щойно хтось проходив повз.

Новина про зникнення артефакту вже встигла розлетітися містом.

— Емілі!

Софі швидко наздогнала її біля сходів.

— Нарешті.

— Щось сталося?

Подруга нервово озирнулася.

— Так.

— Що саме?

— Професор Гарріс із самого ранку тебе шукає.

— Через учорашнє?

— Не тільки.

Емілі відразу помітила, що Софі виглядає стривожено.

— Говори.

Подруга мовчала кілька секунд.

— Сьогодні вранці знайшли ще один артефакт.

— Це ж добре.

— Ні.

— Чому?

— Бо його не було в жодному каталозі.

Емілі насупилася.

— Не розумію.

— Він... просто з'явився.

Професор Гарріс чекав її вже в лабораторії. Поруч із ним стояли двоє реставраторів і літня жінка, яку Емілі раніше бачила лише кілька разів. Це була доктор Маргарет Блек — одна з найкращих спеціалісток із давніх мов.

На металевому столі лежав невеликий кам'яний диск. Темно-сірий, діаметром приблизно двадцять сантиметрів. Його поверхню вкривали десятки незнайомих символів.

— Подивись.

Гарріс мовчки відступив убік.

Емілі нахилилася ближче.

Руни були незвичайними. Вони ніби змінювалися, варто було лише спробувати сфокусувати на них погляд.

— Звідки він?

— Ось у цьому проблема.

Професор важко видихнув.

— Ми не знаємо.

— Як це?

— Сьогодні о шостій ранку прибиральник знайшов його просто посеред сховища.

— Хтось підкинув?

— Камери нічого не зафіксували.

У лабораторії запала тиша.

Емілі обережно вдягнула рукавички.

— Можна?

Гарріс коротко кивнув.

Щойно її пальці торкнулися холодного каменю, руни одна за одною почали світитися м'яким золотим світлом.

У лабораторії запанувала мертва тиша.

— Ви це бачите? — прошепотіла доктор Блек.

Ніхто не відповів.

Бо всі бачили.

Світло повільно рухалося по колу, поки раптом не склалося у два слова.

Не англійською.

Не латиною.

І не жодною мовою, яку знала Емілі.

Та чомусь вона без жодних зусиль зрозуміла їхній зміст.

«Вона прийшла.»

Світло миттєво згасло.

Емілі відсмикнула руку.

— Це був... якийсь проєктор?

Ніхто не відповів.

Доктор Блек повільно опустилася на стілець.

— Неможливо...

— Ви знаєте цю мову?

Жінка повільно похитала головою.

— Ні.

— Тоді що сталося?

Вона дивилася лише на диск.

— Я... теж зрозуміла напис.

Усі присутні переглянулися.

Гарріс першим порушив мовчання: