Розділ 8 Перша тріщина

Емілі майже не спала. Варто було їй заплющити очі, як свідомість знову занурювалася в дивний сон, який більше нагадував чужий спогад, ніж витвір її уяви.

Вона стояла на краю високої кам'яної тераси. Попереду простягалося величезне місто, освітлене тисячами золотих ліхтарів. Його вежі здіймалися так високо, що губилися серед густих хмар. У небі кружляли дракони — одні великі, мов кораблі, інші зовсім молоді, які лише вчилися літати. Їхні крила розтинали повітря, а від могутніх помахів здіймався теплий вітер.

Усе виглядало настільки справжнім, що вона навіть відчула запах гарячого каменю після сонця й легкий аромат диму, який долинав із численних кузень.

— Нарешті прокинулася.

Чоловічий голос змусив її різко обернутися.

За кілька метрів стояв високий широкоплечий чоловік. На ньому був чорний військовий плащ, поверх якого сріблом були вишиті дракони. Темне волосся ворушив вітер, а золоті очі уважно вивчали її обличчя.

Емілі не могла поворухнутися.

Вона впізнала його.

Саме його бачила всі ці ночі.

— Хто ви?

Чоловік мовчав. Лише зробив один крок назустріч.

— Я поставила запитання.

Він дивився так уважно, ніби намагався переконатися, що вона справді існує.

— Неможливо...

Його голос був низьким і спокійним.

— Це сон?

— Це я хотіла запитати.

Між ними залишалося всього кілька кроків. Емілі вперше змогла добре його роздивитися. Він був старшим за неї, приблизно років тридцяти п'яти на вигляд, хоча в його погляді відчувалося щось набагато давніше. Обличчя різке, майже суворе. Темні брови, чітко окреслена лінія щелепи, ледь помітний тонкий шрам біля скроні.

Красивий.

Але небезпечний.

Саме таке слово першим виникло в її голові.

Він не усміхався і не виглядав привітним. Навпаки, здавалося, що цей чоловік звик віддавати накази, а не вести звичайні розмови.

— Як тебе звати?

Запитання прозвучало майже як наказ.

Емілі схрестила руки на грудях.

— Спочатку ви.

На якусь мить у його очах промайнуло здивування, ніби люди не мали звички йому заперечувати.

— Джеймс.

— Просто Джеймс?

— Цього достатньо.

Вона ледь примружилася.

— Не думаю.

Запала коротка тиша.

— Емілі.

Його погляд став уважнішим.

— Отже, ти все-таки існуєш.

Вона насупилася.

— Ви мене знаєте?

— Ні.

— Тоді чому так сказали?

Він не відповів. Натомість уважно подивився на її праву руку.

Емілі машинально опустила погляд.

Золота мітка знову світилася крізь шкіру.

Вона різко сховала зап'ястя.

Джеймс завмер, а його обличчя стало ще серйознішим.

— Покажи руку.

— Ні.

— Покажи.

— Ви взагалі завжди так розмовляєте з незнайомими людьми?

Його погляд став холоднішим.

— Це не прохання.

— А мені байдуже.

Він повільно видихнув.

— Ти не розумієш, у що втягнута.

— То поясніть.

— Не можу.

— Чудово.

Емілі скептично посміхнулася.

— Ви вриваєтеся в мої сни, поводитеся так, ніби знаєте мене, наказуєте показати руку, а потім кажете, що нічого не можете пояснити?

Вперше за всю розмову в куточках його губ промайнув майже непомітний натяк на усмішку.

Лише на одну мить.

— Ти дуже вперта.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— А я сприйняла як комплімент.

Вона навіть не помітила, що зробила крок ближче. Тепер між ними залишалося менше метра.

Саме в цю мить повітря навколо почало дивно мерехтіти.

Десь удалині пролунав глухий гуркіт.

Емілі підняла голову.

Небо розколола тонка чорна тріщина.

Спочатку вона була майже непомітною, але вже за кілька секунд почала стрімко розростатися, ніби хтось невидимий розривав саму тканину реальності.

Джеймс різко подивився вгору.