Розділ 7 Конверт, який не повинен був існувати

Дощ не вщухав. Великі краплі розбивалися об панорамні вікна музею, залишаючи довгі прозорі сліди, за якими місто здавалося розмитим і далеким.

Емілі ще кілька хвилин стояла посеред кабінету професора Гарріса, не відводячи погляду від темно-сірого конверта, що лежав на столі. Він був абсолютно звичайним — без марок, без адреси, без жодного напису. Лише чорний сургуч на місці печатки привертав увагу. У нього був втиснутий символ дракона, який обвивав дивний знак, схожий на сонце із сімома променями.

— Ти взагалі мене чуєш?

Гарріс втомлено опустився у крісло.

Емілі здригнулася.

— Так... Вибачте.

— Хто цей чоловік?

— Він представився Адріаном Морроу.

— Я перевірив його документи.

— І?

— Таких не існує.

Вона повільно перевела погляд на професора.

— Що означає «не існує»?

— Саме те, що я сказав.

Гарріс відкрив ноутбук і розвернув його до неї.

— Паспорт фальшивий. Номер не зареєстрований. Водійське посвідчення теж. Навіть організації, яку він назвав на вході, ніколи не існувало.

Емілі відчула, як холод пробіг спиною.

— Тоді як він узагалі потрапив сюди?

— Хороше запитання.

Професор тяжко потер перенісся.

— Бо ніхто з охоронців його не бачив.

Запала тиша.

— Як це... не бачив?

— На камерах він не з'явився.

Емілі завмерла.

— Це неможливо.

— Саме так.

Гарріс підняв очі.

— Але він сидів ось у цьому кабінеті. Ми з ним розмовляли. Я особисто провів його сюди.

Вона відчула, як у грудях наростає дивне хвилювання. Логіка більше не працювала. Події останніх двох днів усе сильніше виходили за межі здорового глузду.

— Поїдь додому.

Професор говорив уже значно м’якше.

— Відпочинь хоча б сьогодні.

Емілі лише мовчки кивнула.

Нічне місто зустріло її холодним вітром. Дощ уже припинився, але асфальт ще блищав під світлом ліхтарів, віддзеркалюючи неонові вивіски та фари автомобілів. Дорога додому зайняла трохи більше двадцяти хвилин. Увесь цей час конверт лежав на пасажирському сидінні, ніби мовчки нагадуючи про себе.

Вона жодного разу до нього не доторкнулася.

Квартира зустріла її звичною тишею. Невелика, затишна, із книжковими полицями майже до самої стелі. Біля вікна стояв старий письмовий стіл, завалений конспектами, фотографіями археологічних експедицій і чашками, які вона вкотре обіцяла собі помити.

Емілі скинула куртку на диван, увімкнула лише одну настільну лампу й нарешті взяла до рук конверт.

Він був холодним.

Надто холодним.

Наче щойно дістався з морозильної камери.

Вона обережно зламала печатку.

Усередині лежав лише один аркуш. Жодного підпису. Жодної дати. Лише акуратний почерк.

"Якщо ти читаєш цього листа, значить, Межа вже почала руйнуватися."

Емілі насупилася.

"Не намагайся знайти пояснення тому, що бачиш. Його не існує серед законів твого світу."

Вона продовжила читати.

"Найближчим часом тобі почнуть снитися сни, які не належать тобі. Ти побачиш місця, де ніколи не була, і людей, яких ніколи не зустрічала. Не бійся цього."

Серце почало битися швидше.

"Особливо не бійся чоловіка із золотими очима."

Її пальці мимоволі стиснули папір.

"Він небезпечний."

Коротка пауза.

"Але найбільша небезпека загрожує не від нього."

Останній рядок був написаний іншим чорнилом. Темнішим. Наче його додали значно пізніше.

"Коли на твоєму зап'ясті з'явиться знак дракона — не дозволяй нікому його побачити."

Саме в цю мить її права рука різко запекла.

Емілі скрикнула й випустила лист.

На внутрішньому боці зап'ястя повільно проступали тонкі золоті лінії. Вони перепліталися між собою, утворюючи складний візерунок — луску, крила й полум’я.

Знак світився всього кілька секунд.

А потім так само несподівано згас.

У квартирі запанувала тиша.

Емілі дивилася на власну руку, не вірячи своїм очам.

Вона ще не знала, що цієї ж миті за сотні тисяч світів від Землі такий самий знак спалахнув і на зап'ясті Джеймса.